"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Бiльше я нi на що не заслуговую?
- На що ще? Бiльше нiчого не залишилось. Грошi - це все, моя дитинко,
все. Влада, яку вони дарують, - для чоловiкiв, прекраснi речi - для не менш
прекрасних жiнок.
- А почуття?
Вiн згiдливо кивнув головою:
- Їх теж купують. - Раптом на його обличчi з'явився здивований вираз.
Вiн кинув на мене швидкий погляд. - Чи ти... Оце так так! - Станiслав
Олександрович зареготав. Знов по-справжньому i вiд душi. Налив собi, випив,
витер сльози з очей i, все ще час вiд часу усмiхаючись, звернувся до мене,
як старий досвiдчений батько до своєї дитини:
- Ти дуже схожа на мою дочку. I вона юна, i теж вiрить, що в свiтi ще
iснують справжнi почуття. Почуття, яких не купити за грошi, якi дарують як
нагороду за те, що ти просто ходиш цiєю землею, за те, що ти колись
народився i колись умреш. Вона така нiжна, така солодка...Завжди була моєю
улюбленицею. Я пестив її у дитинствi, вона любила мої руки.
Раптом вiн посерйознiшав, рiзко нахилився до мене, стиснув моє обличчя
мiж долонями i притягнув до себе. Його очi опинилися в сантиметрi вiд моїх.
Вiн заговорив, i я вiдчула, як рухаються його губи, рухаються майже на моїх
губах, створюючи звуки, складаючи їх у слова та передаючи менi. З вуст у
вуста.
- В неї так само бездоннi очi. Два збуренi океани. Сумнi i пристраснi.
Очi, якi вiрять у кохання. Такi очi треба виривати, бо вони дарують надiю,
яка нiколи не справдиться. Чуєш? Нiколи! Вона любила мене. Любила! Любила
мої пестощi, мої поцiлунки, любила залазити до мене в лiжко рано вранцi i
читати мої газети, любила одягати мої речi i сидiти в мене на колiнах. Чому
вона вiдмовляється вiд мене тепер? Що я зробив чи чого не зробив? Я вiддав
їй все! Що їй ще потрiбно? Що?
Вiн накинувся на мене, якось по-звiрячому рикаючи, почав цiлувати
жадiбно, грубо, кусаючи губи. Ми сповзли з крiсла i впали на пiдлогу. Я
пручалася, проте це йому подобалося i тiльки додавало сил. Нарештi менi
вдалося звiльнити одну руку. Вона впала не на ковдру, а на щось тверде.
У певних ситуацiях думки не поспiшають за подiями, вони неповороткi та
повiльнi. Якусь мить я вивчала незнайомий предмет пальцями, доки зрозумiла,
що то був мiй черевик. Доволi важкий, з тонким залiзним обцасом, який
прозвали "шпилькою". Я стиснула його в руцi, замахнулася i раптом захолола
вiд страшної думки: "А що, як уб'ю?". Станiслав Олександрович наче прочитав
мої думки. Вiн перехопив мою руку, видер черевик i вiдштовхнув мене вiд
себе. Боже мiй, я була така вдячна йому за це! Як я злякалася того, що могла
зробити, того, про що й думати не мала права.
Ми сидiли на пiдлозi i важко дихали. Станiслав Олександрович пiдвiвся
i, про всяк випадок, забрав другий черевик, який лежав бiля мого крiсла.
Пiдiйшов до столу, налив собi, випив. Так, уже друга пляшка. Хто це тут
рахує? Марго, як негречно! Мiй внутрiшнiй голос докiрливо поцокав язиком. -
Заткнися! Для мене це важливо!
Станiслав Олександрович дуже сп'янiв. Вiн стояв, помiтно похитуючись.
Повернувся до мене.
- В-вдарити хотiла? Чого ж не в-вдарила?
Я вiдвела погляд.
- Боялася вбити.