"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- А хотiлося?
Слина заповнила рот, у вухах дзвенiло. Я не витримала i по-чоловiчому
сплюнула на пiдлогу. Вперше у життi. Клянуся. Дивне вiдчуття.
- Хотiлося.
- За що? - Вiн випив ще, потiм узяв пляшку, сiв на бильце крiсла i
почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне - не
зупиняйся!
- За те, що я занадто полюбляю жiнок?
- Не знаю. - Я знизала плечима. - Може, за те, що ви полюбляєте не тих
жiнок?
- Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти - хоч куди глянь - саме
те, що треба. От тiльки д-д-дивачка. - Його язик починав плутатися. -
Важка... ди... - Вiн позiхнув. Тебе ламати й ламати. Проте... так навiть
цiкавiше. Стривай! Ти що ж...
Вiн похлинувся коньяком i зайшовся кашлем, який раптово перейшов у
божевiльний регiт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, мiцно
заплющенi очi, слина тонкою цiвкою струмить з куточкiв розкритого чи то в
смертельнiй агонiї, чи то в спустошливiй iстерицi рота, великi руки стиснутi
в кулаки, тiло вигнулося дугою, кожен м'яз - напнута струна, i не зрозумiти,
хто грає на цьому iнструментi: чи смiх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має
значення? Те, як болiсно здригалися його плечi, не мало нiчого спiльного нi
з радiстю, нi з сумом. То була мова його хвороби. Саме так вона розмовляла
зi свiтом. Повiрте менi, я - лiнгвiст, я знаю.
Я тихенько сидiла на пiдлозi i чекала, коли минеться напад. На якусь
мить менi стало його жаль, але, коли вiн заспокоївся, я побачила його
обличчя i пошкодувала за марно витраченим спiвчуттям. Кожен з нас своїми
вчинками будує собi персональне пекло. Може, його кара - довiчнi веселощi?
Вiн кiлька разiв - по багато - ковтнув iз пляшки i спробував
сфокусувати на менi погляд, що йому майже вдалося.
- Ти... що ж... повiрила про дочку? Дурненька... У чоловiкiв такий.,
трюк., фокус... щоб викликати спiвчуття. Досягти... ну, ти розумiєш, про що
я.
- Не зовсiм.
- Ти справдi дивна. Таких ще не зустрiчав. - Йому було важко вимовляти
слова. - Проте... довго не... протримаєшся. Хтось... зламає. Може, я. Може,
iнший. Проте... теж iз грiшми. Нiчого не буває без... грошей. Нi любовi, нi
щастя... Злиднi... все вбивають. Хоч i грошi... не гарантують... Моя
дочка... це ангело... гм... подiбне створiння... Вона наркоманка. Шльондра.
За ширку... з ким хочеш... I зi мною... через грошi... вже не пам'ятаю,
скiльки разiв... їй на все начхати... Та й менi теж... А тебе... зламають...
нема тут... для тебе... нiчого нема... нiчогiсiнько.
Пляшка випорснула з його рук. Вiн якось по-дiвочому закихкотiв, обм'як,
повiльно сповз на пiдлогу, скрутився калачиком i затих. Його останнi слова
пролунали, як повiдомлення з того свiту.
Раптом мене охопила така лють, якої я ще нiколи не вiдчувала. Я
тремтiла, руки стиснулися в кулаки, невiдь звiдки з'явилася дивовижна сила,
нестримне бажання бити, рвати, руйнувати. Я пiдлетiла до нього i почала
штовхати, намагаючись розбуркати. Повнiстю втративши над собою контроль, я
дряпала його нiгтями, вчепившись у волосся, трясла його голову, раз по раз
викрикуючи: "Тут для мене нiчого нема? Нiчогiсiнько? А де є? Де ж є?