"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Вiдповiдай! Де?" Проте Станiслав Олександрович був наче мертвий.
За кiлька хвилин я зрозумiла марнiсть своїх спроб. У ротi пересохло. Я
машинально вхопила зi столу першу-лiпшу пляшку i почала жадiбно пити.
Червоне шампанське. Моє улюблене. Я роздивилася етикетку. Ого! Яка марка! I
майже повна пляшка! Не вагаючись, я засунула її в сумочку. Шийка виглядає,
ну й що з того? Невеличкий сувенiр вiд мiстера Усмiшка-2000.
Я пiдiйшла до дверей, проте вони були замкнутi, глянула на годинник -
десять на першу. Контракт вiдпрацьовано. Хто мене випустить? Я ретельно
обдивилася дверi. Лiворуч, на рiвнi очей, помiтила маленьку кнопку
електричного дзвiнка. Он як це тут робиться! Я натиснула. Двiчi. Почекала.
Поправила зачiску, жакет, спiдницю. Дверi безшумно вiдчинилися. На порозi
стояв той само офiцiант. Зацiкавлений погляд, ввiчлива усмiшка. Я теж
усмiхнулася.
- Ми iз Станiславом Олександровичем вже... гм, начебто закiнчили. -
Усмiшка офiцiанта поширшала. - Вiн там, - я махнула рукою у напрямку
стола. - За крiслом. Можна сказати, вiдпочиває. Ви не покажете менi, де
вихiд?
- Неодмiнно. Ви... не бажаєте взутися? На дворi прохолодно.
Я ковзнула поглядом. Авжеж! Босонiж. Мої черевики залишилися коло
Станiслава Олександровича. Я знайшла їх, взулася, знов повернулася до
офiцiанта. Вiн повiв мене довгими темними коридорами, повз зачиненi дверi
iнших кабiнетiв. До мене долинали крики i смiх: вечiрки були у розпалi,
"боги" бенкетували. Коли ми опинилися надворi, офiцiант повернувся до мене:
- Викликати таксi?
- Нi, дякую. Я краще прогуляюся.
Вiн зрозумiв по-своєму:
- Щасливого полювання! - I зник.
От нахаба! Ким вiн себе вважає? Теж менi, жiнкознавець!
Гнiв, який я намагалася контролювати, знов почав тiпати мною. Я йшла
нiчною вулицею, мiцно стиснувши зуби. Машини зупинялися, хтось свистiв, щось
кричав, проте я не звертала уваги. В менi вирувала лють. Вона шматувала
мене, серце кололо, в скронях пульсував глухий бiль. Ламати, ламати, тебе
зламають. Який провидець! Заздрить моїй надiї, непокоїться через мою
несхожiсть. Якщо незвичайна, - пiдлiкуємо, вiдрiжемо зайве, пришиємо нове,
проте втиснемо у шаблон! Ага, зараз! Хай тiльки спробують!
Не стримавшись, я щосили вгилила ногою бачок для смiття. Вiн покотився,
перелякано брязкочучи, залишаючи на асфальтi свої нутрощi. Я згадала про
пляшку, витягла її i надпила чималенько. Так краще.
Йдучи вздовж паркану, який оточував старий цирк, я рвучко зривала з
нього оголошення. Одне за одним. I на кожне - по слову: "Я - буду - кохати.
Я - знайду - кохання. Мене - не - зупинять". Паркан закiнчився, проте
шампанське - ще нi.
Безлюдна вулиця. Нiч. Самiтня дiвчина п'є шампанське. Я вiдсалютувала
мiсяцю, який тiєї ночi був повним. За нас, мiй коханий! За нас, мiй
супутнику! Втiха очей пiсля яскравого свiтла безжалiсної золотої зiрки. Ти
все бачиш, все знаєш. Якби ти мiг розмовляти, ти розповiв би менi, якою
прекрасною буде моя любов.
Палкою i нiжною водночас. Неповторною, незабутньою, незвичайною. Вона ж
буде? Ну ж бо, хоч натякни! Подай хоч знак якийсь: хмарою чи сяйвом. Вона ж
буде? Буде - я впевнена. Я не зможу жити без неї. Я її шукатиму. Ти чуєш? Я