"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

не зупинюся! Я не скорюся! Нiколи!!!
Дзвiн розбитого скла. Хто це зробив? Я озирнулася: жодної душi. Це я
зробила? Боже мiй, я щосили шпурнула пляшку на стiну сусiднього будинку.
Добре, що не в вiкно. Я стояла i дивилася, як шампанське повiльно стiкає по
бiлому цементу. Велика червона пляма. Наче хтось на смерть розбився об цю
стiну, залишивши на нiй дивний кривавий вiзерунок. Не вiдчуваючи слiз, я
уважно роздивлялася тонкi червонi струмочки. Кров чи сльози? Чи все разом? Я
пiдняла голову i, дивлячись у блiде обличчя мiсяця, прошепотiла: "Це i є
твоя вiдповiдь? Чуєш, мiсяцю? Це вона? Це - "так" чи "нi"?

Який дивний спокiй у душi. Зникло все: збудження, несамовитий гнiв. Я
знала вiдповiдь, знала, що робити. Знявши черевики, побiгла додому. Я летiла
птахом, бо ж боялася втратити хоч хвилину. До гуртожитку я дiсталася опiв на
другу. Звичайно ж, дверi замкнутi. Довелося лiзти через балкон першого
поверху - у такiй процедурi я вже мала певний досвiд.
Нарештi моя кiмната - маленька комiрчина потрiбна кожнiй людинi, щоб
ховатися вiд iнших. Фортеця, захист. Вiд ворожости довколишнiх, коли вiд
надмiрної доброзичливосте. Швиденько в душ, скинути одяг прямо на пiдлогу,
дозволити водi змити з тебе кожен чужий дотик, кожен небажаний поцiлунок.
Назад до кiмнати.
Я стояла перед дзеркалом оголена. Яка я дивна! Моя фiгура не вiдповiдає
жодним вимогам сучасної моди.
Я роздивлялася своє обличчя: великi очi, незрозумiло, чи то синi, чи то
блакитнi, чи то сiрi, чи то зеленi, кольору океану, як, бувало, казав
Дмитро, прямий нiс, блiдо-рожевi губи - все не завелике i не замале. Таке,
як треба.
Я - створiння природи. Її дочка, її шедевр, її витвiр. Бездоганний
результат її творчої дiяльности. Майже бездоганний. Я вiдступила, щоб бачити
себе з голови до нiг. Шедевр! Безперечно, шедевр, проте... з маленькою
трiщинкою десь глибоко у душi. Завширшки вона - якийсь вiдсоток мiкрончика,
але веде у безодню. Безодню мого кохання, моєї туги i пристрасти.
У головi паморочилося. Я вiдчинила вiкно. Нiчне повiтря огорнуло мене
повiльною хвилею прохолоди, якої я не вiдчула, - все тiло палало, наче мiй
внутрiшнiй вогонь намагався знайти шлях на волю. Блiде око мiсяця незрушно
дивилося на мене. Я спробувала йому всмiхнутися, але це було так... гiрко.
Я молилася Боговi. Чотири роки. Проте вiн не змiг нiчим допомогти.
Мабуть, заклад, де вiн працює, переповнений важливiшими за моє проханнями. Я
не хочу йому заважати. Вiн не подарує менi кохання. Цей свiт взагалi нiкому
нiчого не дарує. Треба все брати силомiць.
Сьогоднi ти розмовляв зi мною, мiсяцю. Намагався налякати, а я ж не
боюся. Кожна жiнка - чаклунка. Така вже наша кров. Не змогла знайти кохання
вiрою, знайду чарами. Ти допоможеш менi, знаю. Подивись, що в мене є. Це все
для тебе.
Мiсяць свiтився так яскраво, що було боляче очам. Його сяйво огорнуло
мене холодним полум'ям, заблищало на обличчi, руках, грудях, спустилося
нижче. Я озирнулася. Моє лiжко вигравало в блiдих променях, вабило. Я лягла
на спину i заплющила очi.
Чари - це проста угода. Ти хочеш мене, мiсяцю? Я згодна на все. На все.
Лише дай менi кохання.
Його свiтло вкривало моє тiло поцiлунками, пестило кожен вигiн, жадiбно