"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

обiймало. Вiн був володарем, я вiддавала себе у жертву.
Рiзкий, вимогливий поштовх у мiцно зведенi одна до одної ноги. Кров
пульсувала в одному ритмi з моїм тремтiнням. Я розплющила очi, але не
побачила нiчого, крiм безмежної бiлої пустелi. Свiтло. Лише свiтло. Мiсяць
охопив небо, землю, зникло все. Вiн став новим свiтом. Terra nova. Я йшла
цiєю землею. Мандрувала у пошуках кохання, бiгла, летiла, пливла. Я
вiдчувала, що воно десь поруч, треба тiльки простягнути руку... Ще один
нетерплячий поштовх.
Я знаю, знаю, чого ти хочеш. Твоє жадання не можна не зрозумiти. Я
вiдкриваю себе. Вiдкриваю кожен куточок свого тiла - хай вiн стане морем
твого сяйва, кожну кровоносну судину - хай вона перетвориться на рiчку твоїх
променiв. Я чекаю. Моє чекання - це запрошення. Я - вiдчинене вiкно. Це -
угода, мiсяцю, це справжня угода. Я заплачу, скiльки хочеш. Менi байдуже.
Все одно без любови моє життя - дрiбна монета. Бери мене, мiсяцю! Бери мою
беззахиснiсть, пий мою пристрасть, роби зi мною, що забажаєш, лише...
Веди мою любов! Веди її до мене! Я вiддаю себе. Я кличу.
Я вигнула спину рiзким рухом i розвела ноги, вiдкриваючись. Мене охопив
нестерпний бiль. Я палала, як зiрка, i падала, падала, падала...

Частина II

Ранок. Дякувати Боговi, я прокинулась! Який страшний сон. Було так
боляче. Насниться ж... А що я робила? Щось пила? Голова - як чистий листок
паперу. Анi думок, анi спогадiв.
Я вiдчула м'який дотик чогось пухнастого. Алi зазирав менi в очi i
заспокiйливо муркотiв. Моє славне кошеня. Такий хоч кого заспокоїть. Проте
спати бiльше неможна. Треба їхати в унiверситет. У мене ж сьогоднi зустрiч з
деканом, може, якось допоможе з роботою? Шукаю вже третiй мiсяць, i все
дарма. Щодня одне й те само: "Вибачте, вакантних мiсць немає. Вибачте,
працiвники такого профiлю нам не потрiбнi. Добре, що хоч "вибачте", а то
могли б вiдверто сказати: "Та йди ти пiд три чорти зi своїми мовами!" Що ж
робити? - Шукати, шукати! Ану, геть з лiжка!
Я опустила ноги на килимок - теплий, чорний, пухнастий, як мiй Алi.
Чорний, сiрий i рожевий - кольори моєї кiмнати. Вони заспокоюють. На
стiнах - дивнi картини вугiллям. Дивнi, а менi подобаються. Вони теж
заспокоюють. Дають надiю своїми назвами: "Побачення", "Зустрiч", "Двоє"...
Наче щось обiцяють. Я звично подумала, що, може, сьогоднi це "щось"
справдиться. Може. До мене у цiй квартирi мешкав божевiльний художник.
Малював просто на стiнах. Проте як гарно малював - грацiйно, душею,
пристрастю. Вiн раптово зник, не заплативши господинi за мiсяць, через що
вона досi скаржиться дiльничному мiлiцiонеру. Iнколи менi здається, що цей
хлопець просто пiшов через одну зi своїх картин до iншого свiту i тепер живе
там, час вiд часу спостерiгаючи за мною зi стiни. Я винайняла квартиру, бо
вона менi одразу сподобалася, Алi також. Коти вмiють вiдрiзняти хорошi мiсця
вiд поганих. Це було хорошим - затишне, привiтне, якесь живе. Платня не
зависока. Дешево i сердито - п'ятий поверх, лiфт не працює, гарячої води
нема. Але я й не до такого звикала.
На макiяж вистачило двадцяти хвилин - багаторiчне тренування. Я
одягнулася, приготувала собi каву, нагодувала Алi i побiгла до трамвайної
зупинки. Отак i живеш день у день. Розум шукає роботу, серце шукає кохання,