"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

а надiї не вистачає анi на перше, анi на друге.
Ранок був сонячним. На вулицi - саме пекло. Я уявила, на що
перетвориться мiсто вдень - велика пательня. Я вже вiдчувала себе грудочкою
масла. Така спека, це сонце... Неможливо.
В унiверситетi все, як завжди: бурхлива дiяльнiсть, чужi обличчя,
голоси, думки. Щоб зiйти сходами, треба обрати правильний потiк людей,
пробити собi до нього шлях i лише потiм покiрливо промарширувати до
потрiбного тобi поверху. Неприємна процедура.
На кафедрi теж нiчого не змiнилося: всi поспiшають, усiм нiколи, наше
гасло: допоможи собi сам. Я пiдiйшла до секретаря, щоб перевiрити графiк
прийому вiдвiдувачiв, але виявилось, що декана нема, i коли вiн буде, -
невiдомо. Ну що ж... Чекати? Почекаємо.
П'ятнадцять хвилин, тридцять, сорокп'ять... Япростояла годину i
зрозумiла, що далi так не можна: сонце безжально палило шкiру,
коси - тоненькi гарячi дротики, одежа прилипла до тiла. В головi гуде. Ще
трiшечки - i я зомлiю. Цiкаво, хоч хтось озирнеться, коли я впаду на
пiдлогу, чи мене залишать лежати посеред коридору? Останнє
найправдоподiбнiше, тому я вирiшила на перевiряти реакцiю тих, що поруч.
Менi були потрiбнi сутiнки i прохолода.
Я пройшлася коридором, проте всi аудиторiї були зайнятi. Залишилася
лише одна. Я вiдчинила дверi i полегшено зiтхнула: вiкон нема, сонця нема,
спеки нема. Кафедральна бiблiотека. Тиша, прохолода. Поодинокi лампи
створювали загадкову атмосферу. В кiмнатi панували сутiнки. Я узяла з полицi
першу-лiпшу книжку, впала в крiсло, заплющила очi i почала нею обмахуватися.
Як добре! Нi запаху спiтнiлих тiл, нi гамору сотень голосiв, нi
яскравих фарб. Зачиненi дверi вiдокремлювали мене навiть вiд настирливого
гулу чужих думок, який наелектризував повiтря в коридорi.
Я саме збиралася задрiмати, коли почула, що до кiмнати хтось зайшов.
Мабуть, бiблiотекар. Зараз прожене геть.
Але це був не бiблiотекар. Високий, кремезний чоловiк розгублено
озирався навкруги, наче заблукав, що, до речi, досить часто траплялося з
людьми в нашому унiверситетi. Чорна сорочка, чорнi штани. Я подивилася на
свiй одяг i всмiхнулася - чорна блуза, чорна спiдниця. Звичайний збiг.
Вiн помiтив мене, спершу завагався, потiм якось дивно кивнув сам собi i
впевнено попрямував до мого крiсла:
- Послухайте, я вже другу годину бiгаю по цьому божевiльному закладу, i
все марно. Хоч те, що менi треба з'ясувати, - справа п'яти хвилин. Та всi
люди у цьому унiверситетi або не хочуть нiчого слухати, або сахаються мене,
як потвори. Я знаю, що не красень. - Вiн пiдiйшов до мене ближче. - То
давайте, здригайтеся вiд огиди, шоковано тремтiть, а я почекаю, доки ви
заспокоїтеся i зможете вiдповiсти на моє запитання.
Ого! Нiчого собi промова! Спершу я майже не прислухалася до його
слiв - так мене вразив вираз розчарування i болю на його обличчi i, чого вже
приховувати? - саме обличчя. Обличчя живої, справдi живої людини, зовсiм не
схоже на теперiшнi: частково - колажi з журналiв моди, частково - м'яка,
аморфна маса. Цього чоловiка природа вирубувала з гранiту берегових скель,
вирубувала наспiх, грубою сокирою, але з такою жагою, так несамовито, що
тепер кожна його риса, кожен вiдрух дихали первiсною магнетичною силою. Такi
обличчя створюють на вiки.
Проте зараз чоловiк був у розпачi. З його слiв я зрозумiла лише те, що