"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

до цiєї кiмнати вiн дiстався у станi, подiбному до мого, - майже непритомний
вiд метушнi, що тут панувала.
- ...тому не треба себе стримувати навiть задля елементарної
ввiчливости. Я вже звик.
Боже мiй, вiн досi говорить!
- Вибачте, не розумiю, про що ви.
- А-а-а, то вам допомогти? Згоден, освiтлення тут справдi не
дуже. - Вiн нахилився (яка гнучкiсть для таких розмiрiв!), ухопив настiльну
лампу i пiднiс її собi майже до самого обличчя. - Я про це, люба моя, про
це. Так краще?
Менi перехопило подих. Вiн... Та вiн... Вiн бездоганний. Така гармонiя
у кожнiй рисi, така завершенiсть! Великi, якоїсь дивовижної форми очi (щось
схiдне?), нiс з помiтною горбинкою, що надавало йому схожости з орлиним
дзьобом, тонкi нiздрi, широке перенiсся. Брови виказують погорду i
наполегливiсть, губи обiцяють нiжнiсть, пiдборiддя застерiгає, що його
власник - емоцiйна i пристрасна людина, губ...
Марго, прокинься! Уже впродовж десяти хвилин вiдбувається щось важливе,
а ти занурилася у фiзiогномiю. Як вiн з тобою розмовляє? Що вiн собi
дозволяє? I ти йому все подаруєш?! Тобi що, байдуже?
Нi. Менi не байдуже, проте що вiн має на увазi? Я нiяк не можу
второпати, про що вiн... А! Ось про що! Тепер ясно.
В нього був шрам. Досить великий. Вiн iшов вiд правого ока, змiївся
через усю щоку i тонким бiлим павутинням обвивав шию, зникаючи пiд сорочкою.
- Ой, ну ж бо! Заради чого такi зусилля? Чи ми такi жалiснi? Менi не
потрiбно вашого спiвчуття, менi необхiдна iнформацiя.
Ну, все! Годi! Зараз вiн побачить, що розлюченими можуть бути не тiльки
чоловiки! Я вiдклала книжку i почала рiшуче наступати:
- Та як ви зi мною розмовляєте? Що ви собi дозволяєте? Така
iнтелiгентна на вигляд людина i, здається, вже досить доросла, i така
неспроможнiсть контролювати власнi емоцiї! Та яке менi дiло до вашого шраму,
чи що у вас там! Чого ви з ним носитеся, як дитина з лялькою! Звичайний собi
рубець.'Бiла смужка i нiчого бiльше. Якщо мене щось i злякало, то це - ваша
негречнiсть! Оце справдi викликає огиду i, повiрте менi, жодного
спiвчуття! - Затремтiвши вiд обурення, я швидко пiдвелася i попрямувала до
дверей.
I буває ж така оманлива зовнiшнiсть! Якийсь божевiльний! Геть звiдси,
доки вiн не почав шпурлятися в мене книжками!
- Зачекайте, будь ласка, зачекайте! Вибачте менi!
Я обернулася. Вiн стояв бiля мого крiсла. Великий, але зовсiм не
страшний, просто дуже втомлений чоловiк.
- Повернiться, будь ласка! Менi дуже прикро. Я не хотiв вас образити,
повiрте. Зустрiв першу приємну людину в цьому звiринцi i так брутально на
неї накричав. Я... Я навiть не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це через
спеку i сонце. Як я ненавиджу цю нiкчемну золоту зiрку!
- Що??? - Я завмерла. Розслабся, Марго! Звичайний збiг.
Вiн усмiхнувся:
- Так. Я справдi ненавиджу сонце. Розумiю всю його користь, проте все
одно нiчого не можу з собою вдiяти. Це дивно?
- Тiльки не для мене. Я теж тут... ховалася.
Вiн роззирнувся: