"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Так. Тут гарно. Менi подобаються бiблiотеки.
- Менi теж.
Вiн усмiхнувся, i менi стало так гiрко i водночас солодко вiд нiжности,
не доброзичливости, не ввiчливости, а саме нiжности, яку випромiнювала його
усмiшка. Я не витримала i пiдiйшла до нього.
- Ви казали, що у вас є якесь питання. Я спробую допомогти, якщо це в
моїх силах.
- Дякую. Ви бiльше на мене не ображаєтеся?
- Нi.
- Чесне пiонерське?
Я засмiялася:
- Чесне пiонерське.
- От i добре. Розумiєте, менi потрiбен перекладач чи просто людина, яка
знає нiмецьку мову. Я отримав з Австрiї листа i, розумiєте, менi термiново
треба дiзнатися, коли вiн прибуває. А лист уже добряче почумакував Україною
завдяки "високiй якостi" нашої пошти. В мене таке передчуття, що його треба
очiкувати з дня на день.
- Кого його?
- Кур'єра. Розумiєте, я замовив партiю рiдкiсних книг з архiтектури.
Замовляв через одну дуже вiдому в книжковому свiтi австрiйську фiрму.
Переговори велися англiйською, її я розумiю, але через якусь помилку
останнiй лист отримав нiмецькою. В ньому - дата прибуття кур'єра з моїми
книжками. Я сподiвався знайти в унiверситетi на кафедрi iноземних мов
людину, яка переклала б менi цього листа. Я добре заплачу. Розумiю, що це не
вашi проблеми...
- Та облиште! Потрiбну людину ви вже знайшли. Давайте сюди ваш лист!
Швидше! Може, кур'єр саме прибуває до мiста, а ми з вами гайнуємо час на
балачки.
Вiн якось дивно глянув на мене, вiдкрив теку, простягнув менi великий,
темно-синiй конверт. Я вийняла лист, розгорнула. Руки тремтiли. Чого це я
так хвилююся? Пробiгла очима привiтання, формальну подяку за замовлення,
сподiвання на подальшу спiвпрацю... Ось воно! Двадцять восьме червня!
- Яке сьогоднi число?
- Двадцять сьоме червня.
- Ура!!! - Я помахала листом у повiтрi. - Встигли! Наш кур'єр прибуває
(який це "наш"?) завтра, о третiй годинi, лiтаком з Вiдня, рейс дванадцятий,
його звати Макс Гердер, i вiн розмовляє англiйською. - Я записала все це на
листку паперу i повернула йому разом з листом.
Вiн потиснув менi руку:
- Дякую, дуже вам дякую.
- Та нема за що. - Чого це ти так радiєш, Марго?
- Там бiльше нiчого суттєвого?
- Привiтання, формальностi, поздоровлення з правильним вибором,
реклама... Перекладати?
- Нi. Не треба. Давайте сядемо!
Тiльки тепер я помiтила, що ми стояли посеред бiблiотеки. Добре, що,
крiм студента, який щось читав у дальньому кутку, - анi душi. Я повернулася
до свого крiсла, вiн сiв поруч. Кiлька хвилин, не нiяковiючи, ми мовчки
дивилися один на одного. Менi було приємно на нього дивитися. Здається, йому
теж. Ще один збiг? Його очi були глибокого чорного кольору i дуже-дуже