"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

повилазило?" Я пiдвела очi. Мене пiдтримував якийсь хлопець. Обережно так.
За плечi. Щось говорив. Я всмiхнулася, вибачилася i вiдiйшла до порожнього
прилавка. Притулилася до прохолодного залiза. Що я наробила? Що ж я
наробила? Божевiльний танок пiд мiсячним сяйвом чи щось гiрше?
Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнулася. Знов цей хлопець.
- Вам погано?
- Нi. Дякую, що допомогли. Менi добре, дуже добре, просто... я трiшечки
втратила орiєнтацiю. Вибачте, якщо я вас вдарила.
- О, нi. Це ви менi вибачте. Я вас ударив. Менi так прикро, так
прикро...
- Та що ви! Усе гаразд! Вiн похитав головою:
- Не хочу вас засмучувати, проте, здається, я порвав вам колготки. В
мене валiза з гострими краями.
Я ковзнула поглядом. А таки добряча дiрка. Вже не врятуєш.
- Та нiчого, нiчого. Я... куплю собi iншi.
- Про це й мови не може бути! Я завинив, я й куплю. Який розмiр?
- Третiй, але повiрте, я саме збиралася купити собi новi. Навiщо вам
витрачати грошi та ще й...
- Коричневi чи чорнi?
- Що? - 3 несподiванки я зовсiм розгубилася.
- Коричневi чи чорнi?
- Чорнi взагалi-то...
- Я залишаю вам свою валiзу. - Вiн рiшуче поставив її до моїх нiг. -
Якщо ви пiдете, її вкрадуть, а там - цiннi речi. Тому, будь ласка,
вiдпочиньте тут, у затiнку. Я миттю.
Вiн розчинився у натовпi. Приємний хлопець.
Сяйво. Моє лiжко в мiсячному сяйвi. Це сон, чи я дiйсно чаклувала? А що
потiм? Бiль? Бiль - це не головне. Головне - згадати, що було далi. Що за
кур'єр? Двадцять восьме червня? Звiдки це прийшло? Думай, Марго, думай!
- Ось, нате!
Вiн, усмiхнений, знову стояв передi мною. Худорлявий, рокiв двадцяти
двох. Свiтлий чуб, сiрi очi, привiтна усмiшка. Я взяла пакунок.
- Дякую.
- Нема за що. До речi, я вже знаю розмiр Ваших колготок, то, може,
дозволите дiзнатися i Ваше iм'я? Нi, справдi, ми ж уже не чужi один одному.
Я всмiхнулася i подала руку:
- Марго.
- Сергiй.
Вiн потиснув менi руку мiцно, як бойовому товаришу, але потiм не
випустив зi своєї, а, навпаки, ще мiцнiше стиснув i пiднiс до обличчя. Я
подумала, що вiн збирався її поцiлувати i здивувалася, бо хлопець був явно
замолодим для таких манер. Та й базар - не зовсiм пiдходяще мiсце. Однак я
помилялася. Вiн пiдвiв очi - великi, здивованi, уважно подивився на мене,
потiм знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на нiй рукав. Нарештi
до мене дiйшло! Синцi! От чорт!
- Господи, який жах. Та ви ж пораненi. Хто це вас так? Вас образили?
Вас били?
Оце так ситуацiя!
- Нi, Сергiю, ви неправильно зрозумiли, це...
Вiн мене, здається, не слухав: