"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Та тут мiсця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до
мiлiцiї? До лiкаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємностi?
Я нетерпляче висмикнула свої руки i сховала їх за спиною:
- Нi, Сергiю, нi. В мене все гаразд. Це... це зовсiм випадково. Я... -
Боже, що б його таке збрехати? - Я... була необережною. Я... я... я...
вдарилася! Так, упала i вдарилася! От i синцi. Не хвилюйтеся за мене, будь
ласка. Дякую за допомогу.
Вiн уважно дивився менi у вiчi i мовчав. Я зрозумiла, що вiн зрозумiв,
що я брешу. I, думаю, вiн зрозумiв, що й я зрозумiла, що вiн зрозумiв.
Ситуацiя, у якiй кожен знає, про що йдеться, проте вдає, що й гадки не має.
Я почервонiла, мов рак в окропi.
- Сергiю, ви - чудовий хлопець, з вами дуже приємно розмовляти, але я
мушу йти.
- Зачекайте, Марго, ще одну хвилинку!
- Так?
- Будь ласка, запишiть мою адресу i номер телефону, я вас дуже прошу.
Якщо вам буде потрiбна допомога, звертайтеся, будь ласка. Я знаю, дiвчинi
iнколи потрiбна допомога. Чоловiча. Такi ситуацiї у життi. Ну, ви самi
знаєте. - Вiн виразно глянув на мої зап'ястки.
Такий милий... Я поставила сумочку на прилавок, вийняла блокнот i
олiвець. Простягнула йому. Вiн почав записувати. Руки тремтiли. Хвилюється.
Може, я йому справдi сподобалася? Чи синцi його так вразили? Але дуже, дуже
приємний хлопець.
- Ось! - Вiн повернув менi блокнот. - Тут моя адреса, номер телефону,
робочий телефон i телефон друга. Це про всяк випадок, якщо не
вiдповiдатимуть першi два. Почерк зрозумiлий? Моє прiзвище - Яновський.
Сергiй Яновський. Друзi часто називають мене "Яном". Це через прiзвище.
Скорочено. Ви теж можете називати мене Яном. Я...
Проте я вже не слухала. Свiту не iснувало. Мiй розум пiрнув в океан
спогадiв. Серце билося несамовито, проте його ритм вибивав одне-єдине слово:
Я-н, Я-н, Я-н. Теплi очi. Чорнi, як нiч. Його очi, його голос, його усмiшка.
Один короткий подих, один-єдиний дотик губ, i народжується слово: Ян. Двi
лiтери. Двi чудових лiтери. Ян. Безмежна нiжнiсть. Ян. Солодкий бiль. Ян.
Ян. Ян. Хто ти? Де ти зараз? Звiдки ти до мене приходив?
Я пробурмотiла Сергiю щось незрозумiле i, не звертаючи уваги на його
запитання й оклики, побiгла геть. Я стрiлою вилетiла з базару i швидко
подалася додому.
Я згадала все - кожну деталь, кожну дрiбницю. Все, що робив i говорив
вiн. Все, що робила i говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його
тiла. Боже мiй, боже мiй, що я наробила? Кого я начаклувала собi холодної
мiсячної ночi? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збiгаються
дата, мiсце, люди i речi. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте
одне знала точно - я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього
жити.

До гуртожитку я дiсталася за годину - досягнення, яке iншим разом мене
б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвiчi бiльше часу. Але
яке це тодi мало значення? В ту мить значення втратило все, крiм мого сну.
Такого живого, такого реального.
Швендяючи кiмнатою, я перекладала речi з одного мiсця на iнше: почала