"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Алi, скажи, я гарна? Ну, будь ласочка, ти ж розумiєшся на жiнках! А
якщо йому не сподобаюся? Може, я для нього - занадто товста чи занадто худа?
Зависока чи занизька? - Алi чхнув. - Так, ти маєш рацiю. Я верзу
нiсенiтницi. Це все... хвилювання. Просто вiн такий... незвичайний! А ще в
нього... Ти куди?
Алi стрiлою побiг у коридор i почав нявкати. У дверi постукали. Доволi
гучно. Тричi. Моє серце мало не зупинилося. Та заспокойся ж ти!
Я глибоко вдихнула, видихнула, ще раз вдих - видих, i вiдчинила дверi.
На площадцi стояв... нiхто. Точнiше, вiн там не стояв. А ще точнiше, там
нiхто не стояв, там нiкого не було, жодної душi. Спершу я нiчого не
вiдчула - анi розчарування, анi збентежености. Мабуть, серцю не вдаються
такi швидкi переходи вiд однiєї емоцiї до iншої. Але хвилювання теж зникло.
Хоч щось.
Я вiдступила назад, щоб зачинити дверi, коли побачила її. На килимку,
перед порогом моєї квартири лежала темно-червона, майже чорна троянда. Не
розмiрковуючи, я присiла навпочiпки, щоб пiдняти з пiдлоги таку красу, проте
не встигла її торкнутися, бо мою руку перехопила iнша. Сильна, чоловiча.
Я пiдвела очi. Навпроти мене, так само навпочiпки, сидiв Ян. Двi чорних
безоднi його очей. Вiн мовчки взяв троянду, обережно, наче вона була зi
скла. Ми пiдвелися разом, i тепер я побачила, що вiн тримав у другiй руцi,
яку до цього ховав за спиною. Великий, просто розкiшний букет бiлих троянд.
Ян уставив чорну троянду до iнших, лiворуч вiд центра букета. "Як серце", -
подумала я. Наступної митi Ян простягнув менi квiти, i його низький
спокiйний голос м'яким поштовхом розiрвав тишу:
- Здрастуй.
Не зводячи з нього очей, я взяла букет i майже пошепки вiдповiла:
- Здрастуй... те.
Ян теж перейшов на шепiт:
- Не треба "те".
Непевним жестом я запросила його у вiтальню. Ян зачинив за собою дверi
i пройшов у кiмнату. Я помiтила, що його зацiкавили картини на стiнах.
- Нiчого, якщо я залишу вас наодинцi з моїми стiнами? Треба поставити
квiти у воду.
- Зовсiм нiчого, тiльки от чому ж "нас"? - Вiн подивився на мене з
такою iронiєю, що я не витримала i теж усмiхнулася:
- Тому, що ти тут - не сам.
Вiн здивовано звiв брови. Я мовчки показала на килим i залишила
кiмнату. Цiкаво, скiльки часу у нього пiде на те, щоб одрiзнити Алi вiд
чорного килима?
Вода повiльно наповнювала вазу. Квiти були незвичайними - тендiтнi й
пишнi водночас. Без усiляких там стрiчечок i целофану, якi я терпiти не
можу. Лише квiти. Тiльки зараз я помiтила, як легко Ян розв'язав мою одвiчну
проблему: чорне чи бiле?
Розумiєте, менi завжди подобалися i бiлi, i чорно-червонi троянди. Коли
в мене були бiлi, я мрiяла про червонi, коли червонi, - про бiлi. Надати
перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати мiж прекрасним i
прекрасним? А цей букет був бездоганним.
Я саме вiдрiзала зайве листя, як раптом вiдчула присутнiсть Яна. Тихий,
як... як... як... як кiшка. Таке порiвняння по-справжньому здивувало мене.
- Марго, обережнiше з червоною! Вона - самi шпичаки.