"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Чому? - Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я
прикинула, що Ян стоїть десь бiля дверей у кухню, але наступна його
вiдповiдь пролунала майже коло мого вуха:
- Тому, що вона - королева.
Я озирнулася через плече. Ян стояв на вiдстанi пiвкроку позаду мене.
Раптом я зловила себе на думцi, що ненавиджу цих пiвкроку.
- А iншi?
Вiн зневажливо махнув рукою:
- О, iншi цiлком безпечнi - жодного шпичака, жодної несподiванки.
- Це тому, що вони - лише свита?
- Вгадала. - Ян спостерiгав через моє плече, як я рiвномiрно
розмiщувала квiти в вазi.
- Яне, навчи мене мовi квiтiв!
- Не можу.
- Чому?
- Ти вже нею розмовляєш.
- Як це?
- У бiлих троянд ти вiдрiзала досить багато листя, королевi залишила
майже все. Та i в вазу поставила так, щоб вона була вищою за iншi.
- Бо вона - прекрасна.
- Нi. Ти - прекрасна.
Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була мiж нами,
щоб мiж нами хоч щось було, опустила очi i побачила, що руки Яна теж
зайнятi.
На них, самовдоволено примруживши очi, лежав Алi. Мiй Алi. Мiй
улюблений кiт, який нiкому, крiм мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного
разу. Нiколи. Мiй вiдданий i водночас такий незалежний Алi. Найкращий
товариш. Я не втрималася:
- Але як? Як тобi вдалося? Вiн що, сам пiшов тобi до рук? Це неможливо!
Алi нiкого, крiм мене, до себе не пiдпускає. Нiколи!
Ян усмiхнувся:
- Ти ревнуєш? - Вiн повiльно гладив чорну пухнасту шубку, вправними
рухами пестив шию, чухав за вушками.
I ця пiдступна зараза муркотiла! Присягаюся! Це бiсове створiння
замалим не вило вiд насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я
до тебе ще доберуся! Але найстрашнiшим було те, що я пiвжиття вiддала б, аби
помiнятися мiсцями з цiєю продажною шкуркою. Тiльки б вiдчувати його руки
намоїй шиї, плечах, грудях... Япочервонiла. Знав би Ян, про що я думаю!
- Нi. Так. Не знаю. Просто вiн ще нiколи себе так не поводив.
Ян усмiхнувся:
- Я теж.
- Проте... Як тобi вдалося? Нiяк не збагну!
- Це було нескладно. - Вiн примружив очi. - Ми маємо багато спiльного.
- Наприклад? - Нашi погляди зустрiлися, i я вкотре мало не
знепритомнiла вiд темного полум'я його очей.
- Як i вiн, я втрачаю вiд тебе розум.

Куди поспiшають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне
собача, посадити на мiцний поводок i тримати при собi, скiльки заманеться?
Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не