"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офiцiант, i чи був вiн
взагалi. Не знаю, у якому ми були ресторанi. Я бачила лише Яна i вогонь
камiна за його спиною. Ми розповiдали один одному випадки з дитинства,
вiдкривали таємницi, дiлилися планами i спогадами, обговорювали сотнi тем i
не могли зупинитися.
Менi здавалося, нiби все життя до зустрiчi з Яном я була нiмою i
глухою. Розмова приносила майже фiзичну насолоду, її iнтимнiсть стерла всi
межi, оволодiла кожною клiтиною мого тiла, кожною думкою мого розуму. Минуле
сплелося з майбутнiм у дивний вiзерунок, в якому реальнiсть була лише одним
iз фрагментiв.
- Чому ти став саме архiтектором?
- Я жадав створювати, а не руйнувати. Пiсля армiї це бажання стало ще
сильнiшим.
- Там було страшно?
- Де?
- На вiйнi. Ти ж був там, так?
- Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє
пекло. Навiть таку гарну, як Афганiстан.
- Яке щастя, що я не бачила вiйни.
Вiн лукаво всмiхнувся. Розбещений тринадцятирiчний хлопчисько.
- Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в
добрячiй битвi.
Я вiдмахнулася:
- Та це я просто поранилася, коли...
- Нi, нi, нi! - Вiн вiдмахнувся обома руками вiд моєї невмiлої брехнi i
вiдкинувся на спинку крiсла. - Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я
розповiв тобi сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.
- Гаразд. - Я подивилася на синцi, якi пiдступно виглядали з-пiд
рукавiв. Нiчого не допомогло - нi крем, нi пудра.
- Вони - огиднi, так?
Здивований погляд.
- Хто?
- Мої руки. - Я зiтхнула. - В синiх плямах та ще й...
- Прости дитинi, бо не розумiє, що каже! Зiронько моя, та в тебе
найпрекраснiшi в свiтi руки. Тендiтнi, грацiйнi, нiжнi. Слабкi жiночi руки,
якi легко зламають найсильнiшого чоловiка. Дай-но їх сюди!
Я простягнула йому свої долонi. Вiн обережно накрив мої пальцi своїми,
пiднiс до губiв i почав зiгрiвати своїм диханням.
- Твої руки бездоганнi, як ти сама. Якби я був скульптором, я б
вирiзьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендiтнiсть змагалася з
вiтром. Просто зараз вони - двоє поранених птахiв. Але я вилiкую їх, ми
вилiкуємо їх разом.
Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити
хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної нiжности,
зачарована його голосом i тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе.
Розумiєте? Себе! Не лише своє тiло, як в очах iнших чоловiкiв, а всю Марго,
в усiх моїх виявах: Марго - людина, Марго - жiнка, Марго - дитина, Марго -
сестра, Марго - спiврозмовник, Марго - перекладач, Марго - коханка, Марго -
чаклунка, Марго - кiшка i ще чимало таких Марго, якi складали мене. Таку,
яка я є, а не таку, якою вiн хотiв мене бачити. Ян вiдкривав мене для мене,