"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

приймав мене всю, без обмежень: мої недолiки i мої чесноти. Я захоплювалася
цим чоловiком.
Моя рука гладила його щоку - бiлий птах на темному гранiтi обличчя. Якi
теплi очi... Цiкаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила
це полум'я в його очах. Я пiднесла до них свої руки i вiдчувала тепло, яке
випромiнював його погляд.
- Менi так тепло вiд твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бiгати по снiгу
босонiж i, доки б ти на мене дивився, не вiдчувала б холоду, лише спеку
твого погляду.
Чому вiн не усмiхається? Знову цей дивний вираз обличчя... Чи то
загадка, чи то запитання.
- Марго!
- Так. - Вiн вiдпустив мої руки. Чому? Що сталося?
- Чому ти мене не боїшся, крихiтко? - Що?
- Чому не сахаєшся такої потвори, як я?
- А я мушу?
- Аякже! Всi бояться, всi здригаються вiд огиди! Я - страховисько. Чи,
може, ти мене жалiєш?
- Нi. Чому я мушу тебе жалiти? В тебе щось сталося?
- Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. I ти, красуня, коло мене.
Менi стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо вiн вiдмовляється розумiти?
Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потiм ще раз i ще. Я пiдняла
голову i подивилася прямо на нього:
- А, може, я - з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене
збуджує? Уяви собi, моя власна потвора! - Мiй голос затремтiв, на очi
набiгли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала
їх назад. Ян уважно спостерiгав за мною. Вiн задумливо похитав головою:
- Нi. Ти не така.
Несподiвано для самої себе я вибухнула люттю:
- А звiдки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомi з
дитинства? Десятки рокiв? Що ти взагалi можеш знати?!
Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:
- Нi. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її
до кiнця! Я поясню тобi, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Генiально
просто. Я не знаю, що ти - потвора. Нiхто менi цього не казав. Тобi я не
вiрю, бо ти не розумiєш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного
значення, бо я не така, як вони. А мої очi не говорять менi, що ти -
потвора. Розумiєш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу
огидного рубця, чи як там воно, до бiса, зветься! Я бачу мужнiсть,
суворiсть, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонiю i нiжнiсть, безмежну
нiжнiсть. А щодо таких деталей, як якiсть шкiри, то мушу зiзнатися, що на
твоїй щоцi так, дiйсно є якась бiла сiточка, наче павутиння. Проте я
сприймаю її як щось суто твоє, невiдривне вiд тебе. Як, наприклад, родимку
на моїй щоцi. Я з нею народилася, я така, то що, я - потвора? Так от, Яне,
тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Нiби вiн був з
тобою завжди, вiд початку твого життя. I все. Без нього ти - не ти, а хтось
iнший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобi незрозумiло?
Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я
бачила в його очах бiль i бажання подiлитися ним зi мною. Я не збиралася
йому заважати. Я хотiла роздiлити з цим чоловiком все - i бiль, i насолоду.