"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Не можу, Яне! Буде ж зовсiм темно! Я не вимикатиму свiтло! Я... я...
я i спати не хочу!
- Треба, крихiтко, треба. Початок першої. Завтра в тебе важкий день. Не
бiйся темряви, я ж з тобою. Натисни на вимикач - i стрiлою назад у лiжко.
Тiльки не клади слухавки. Зробила?
- З- з-зробила.
- Тепер вмостися зручнiше, а я тебе колисатиму.
- Яне, ти з глузду з'їхав! Це коштуватиме тобi купу грошей. Ми вже й
так довго розмовляємо.
- Не потерпай, зiронько, я забезпечений чоловiк. Можу собi дозволити.
Не думай про грошi. Я буду з тобою, доки ти не заснеш. Я так шкодую, що
залишив тебе у Харковi. Марго, доле моя, це бiльше нiколи не повториться. Ти
менi вiриш?
Тиша i лише його дихання. Таке близьке, що, здавалося, я вiдчуваю його
запах.
- Я бачу себе в твоїх очах, Яне. - Мовчанка. - А як ти мене
колисатимеш?
- Казкою. Як усiх дiтей, слухай!
"В одному темному-темному лiсi жив собi старий вовк. Не злий, в
принципi, звiр. Корiв iз сiльської череди не чiпав. Годувався переважно
зайцями. Проте люди все одно його люто ненавидiли. Боялися, бо на вигляд вiн
був справжньою потворою: великi гострi зуби, червонi очi, дiрка замiсть
носа. Огидна морда!
Одного разу селяни зiбралися i вирiшили вбити вовка, потвору, саме
iснування якої в їхньому лiсi було образою краси i величности цього свiту.
Вони взяли мiцнi палицi, ножi, вила, лiхтарi, розiйшлися в лiсi довгим
ланцюгом i почали заганяти здобич.
Наш вовк рятувався, як мiг. Йому вдалося розiрвати ланцюг
переслiдувачiв, проте людей було забагато, а вiн вже був немолодим звiром.
Поранений i втомлений, вiн вибiг до лiсового озера, яке оточували високi
неприступнi скелi, кинувся на гостре камiння i почав дертися вгору,
ризикуючи розбитися на смерть. Селяни припинили переслiдування: потвора була
приреченою, навiщо ж спокушувувати долю, видираючись на небезпечнi скелi?
Але вовкулацi якимось дивом вдалося дiстатися до верхiвки найвищої скелi, де
вiн i впав знесилений, сходячи кров'ю i потом.
Нiхто не знав, що на тiй високiй скелi жила прекрасна зiрка. Вона
огорнула напiвмертвого звiра своїм цiлющим сяйвом, загоїла його рани i своїм
теплом повернула життя у замучене тiло. Зiрка навiть показала йому безпечний
шлях додому, проте вовкулака залишився. Вiн не мiг повернутися, бо
закохався".
- Яне!
- Ш-ш-ш... Не перебивай!
"Вiн закохався у зiрку до нестями, став слухняним i нiжним, як
звичайний собака. Вiн не знав, навiщо зiрка зцiлила його, може, жалiючи,
амо'через те, що вона була дивовижною i не могла не дарувати життя. Та його
й не цiкавили причини. Вiн просто кохав її, бо не кохати її було не можна, i
радiв, що вона не вiдштовхує його любовi. Вiн залишився на скелi, щоб
розповiдати зiрцi казки, оберiгати її, коли вона спить, i милуватися нею,
милуватися, доки бачать його очi, доки б'ється його серце".
Я лежала, мiцно притиснувши слухавку до вуха, i боялася пропустити