"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

бодай слово. Ян знав, що я не сплю, тому й далi говорив, а я слухала. Вiн
називав мене найнiжнiшими, найпрекраснiшими словами. А таких слiв знав
багато, i кожне з них нагадувало менi, скiльки доброти i свiтла залишилося
ще на цiй землi. Його голос умиротворював, гладив, м'яко штовхав мене в
обiйми сну. Таким був Ян.
Ви подумаєте, що це божевiлля. Проте це не так. Я все розумiла i,
повiрте, не хворiла. Чи можна вважати хворою людину, яка любить свою
хворобу, жити без неї не може, мрiє, щоб та охопила її повнiстю i бiльше
нiколи не вiдпускала ? Коли Ян був поруч, я знала, що це сон. Коли Яна не
було - реальнiсть. Принаймнi, спочатку все виглядало саме так. Мене не
дивувало, що сни були такими реальними, що в них я пам'ятала кожну деталь
мого справжнього iснування, що я взагалi пам'ятала, що це сон. Такi
незвичайнi речi мене зовсiм не турбували. Не забувайте, щойя була непростою.

Тиждень без Яна був одним з найдовших в моєму життi. Щодня я займалася
своїми справами, розв'язувала свої проблеми чи принаймнi намагалася їх
розв'язати i думала про Яна. Щоночi божевiльна метушня тривала: я бiгала у
пошуках роботи, телефонувала в кадровi центри, продивлялася об'яви у газетах
i знов-таки думала про Яна.
Ви спитаєте: як я могла шукати щось чи телефонувати кудись уночi? Все
дуже просто: я жила далi в своїх снах, точнiше, в тому свiтi, куди вони мене
переносили. У свiтi, який вiдрiзнявся вiд нашого одною-єдиною людиною -
архiтектором Яном Володимировичем Соколи.
Насправдi iснувало все, що я бачила у снах: кафе i ресторани, навчальнi
заклади i пiдприємства, вулицi i магазини. Збiгалося все - лiтера до лiтери,
колiр до кольору. Iснували люди, з якими я зустрiчалася i розмовляла, такi
самi, як у моїх снах: обличчя до обличчя, прiзвище до прiзвища, iм'я до
iм'я. Цi свiти були б братами-близнюками, якби не Ян. Ви розумiєте? Його не
було на цiй землi, як я про себе називала нашу реальнiсть. Я могла приходити
до нього лише вночi, через браму снiв. В нашому свiтi його не iснувало.
Я перевiряла. Енциклопедiї i довiдники: архiтектор Соколи Я.В. науцi
невiдомий, телефоннi й адреснi книги: такий у нас не мешкає, метричнi
архiви: такий у нас не народжувався, такий в нас не вмирав. Не мешкає, не
народжувався, не вмирав, не iснує. Чотири гострих цвяхи у вiко моєї труни.
Людина або є, або її немає. Середнього не дано. Можна спробувати
обдурити саму себе, а можна дiйти одного-єдиного висновку...
Я майже змирилася з думкою, що Ян - витвiр моєї уяви, та й це нiчого не
змiнювало, бо, хоч як крути, а вiн залишався моїм витвором, i вiдмовлятися
вiд нього я не збиралася. Та згодом почало коїтися щось таке, що я...
Гаразд, усе по порядку.
Весь тиждень я чекала на Яна. Вiн телефонував щодня, вибачте, щоночi
(чи кожного сну?), але його голос тiльки роздмухував вогнище мого суму за
ним, за його присутнiстю. Я намагалася тримати себе в руках, але результати
пошукiв Яна в нашому свiтi приголомшили мене i повiльно штовхали в обiйми
депресiї.
Четверговим вечором я поверталася до гуртожитку пiсля чергового i вже
останнього вiдвiдування Центрального архiву, службовець якого, доведений до
розпачу моїми розпитуваннями, несамовито проревiв менi в самiсiньке обличчя,
розмахуючи копiєю довiдки з бази даних:
- Нема, нема в Харковi нiякого Соколи Я.В.!!! Й не було! Ви чуєте! Є