"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

десятки iнших Соколи, але архiтектора Яна Володимировича не iснує i не
iснувало!!! Я перевiрив все, що можна було. Аж до революцiї. Чи, може, ви
менi запропонуєте пошукати серед даних перепису населення дореволюцiйного
Харкова??! Божевiльна! Геть звiдси, i щоб я тебе тут бiльше нiколи не бачив!
Я сумно блукала безлюдними вулицями. Сутенiло. Є десятки iнших? Навiщо
менi iншi? Менi потрiбен Ян. Один на два свiти.
Краєм ока помiтила якийсь рух бiля стiни одного з будинкiв. Не зовсiм
впевнено наблизилася до темного предмета (жужмо чорної тканини? грудка
землi? клубок вовни?), який знов поворухнувся, цього разу помiтнiше, i
швидко покотився до моїх нiг. Вiд несподiванки я зойкнула, вiдскочила, i тої
ж митi збагнула, що своїм останнiй припущенням майже влучила в цiль.
Уважнiше придивившись до iстоти, яка самовiддано терлася пухнастим боком об
мої черевики, я вiдчула слабкий поштовх у грудях.
Дежа вю? Недуга смутку. Чомусь воно нагадує менi повернення на
батькiвщину пiсля багаторiчної вiдсутности: все чуже, все змiнилося, погляду
нiде вiдпочити, нiде зупинитися, але раптом серед лiсу незнайомих будiвель
випливає старенька, вiрна серцю альтанка.
Присiвши навпочiпки, я простягнула руку i прошепотiла:
- Алi? Алi, друже, це ти? Невже ти?
Кошеня, а цiєю загадковою iстотою виявилося саме кошеня, привiтно
мурчало i терлося лобом об мою руку. Я притулила його до себе, пiдвелася i
пiдiйшла до найближчого лiхтаря.
Є люди, для яких всi коти - однаковi. Я не з таких. Кожне з цих
маленьких i хитрих створiнь має свої iндивiдуальнi риси, треба тiльки вмiти
знаходити їх, читати i, звичайно, розумiти. Обличчя теж мають свою мову,
повiрте менi.
У мене на руках сидiв Алi. Сумнiвiв бути не могло. Двох цiлковито
однакових котiв не буває, втiм, як i людей. Його лукава мордочка:
блакитно-сiрi очi, правильний трикутник чорного носа, чорнi вуха, праве
верхнє iкло зламане - завелика кiсточка на третьому мiсяцi його молодого
життя. Його бездоганно чорне хутро, чорнi подушечки на всiх лапках, крiм
передньої, - вона рожева, як шкiра немовляти. Це був Алi. Розумiєте, мiй
Алi.
Крiм розмiру, дотику, запаху, кольору, iснує ще й внутрiшнiй образ,
той, що складається з виразу очей, манери триматися, повертати чи нахиляти
голову, вигинати спину, потягуватися, чхати i ще з безлiчi iнших дрiбниць,
саме через якi скопiювати когось iншого - неможливо. Щось завжди викаже
фальшивку.
Алi з моїх снiв. Розумний чорний кiт, про якого я вже давно мрiяла. Не
тямлячи себе вiд щастя, я пестила його м'яку шубку, тулила до грудей, знов
пiдносила до очей, роздивлялася i нiяк не могла повiрити, що таке взагалi
можливо.
Як ти знайшов мене, Алi? I де ти був досi? Чистенький i ситий. Одразу
помiтно, що жив непогано. Хто був твоїм хазяїном? Чому ти вiд нього втiк? Я
розумiю, що весь цей час тобi снилося те саме, що й менi, бо тiльки так ти
мiг потрапити до моїх снiв. Тiльки так можна пояснити те, що ти мене не
боїшся, вiдгукуєшся на своє iм'я, знаєш мiй запах, що ти взагалi мене
знайшов.
Малий бешкетнику! Як ти не побоявся шукати мене темними вулицями! З
тобою могло казна-що скоїтися! Але я тобi вдячна за таку хоробрiсть.