"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Розумiєш, я вже почала вiрити, що й тебе в цьому свiтi не iснує. Як Яна. Як
мого Яна. Уявляєш, його тут немає. Вiн - не такий, як ми. Вiн живе тiльки
Там. Потойбiч моїх снiв. А в цьому свiтi ми з тобою самi-самiсiнькi.
Розмовляючи так з Алi, я дiсталася гуртожитку i решту вечора
спостерiгала за тим, як мiй пухнастий товариш знайомиться з новим оточенням.
Вночi я була у великiй книгарнi. Ходила помiж шафами з книжками,
роздивлялася обкладинки, гортала сторiнки. Потiм я побачила її - книжку, яку
вже давно хотiла прочитати. Вишукана рiч - Умберто Еко "Iм'я Рози".
Оформлення - гiдне її слави. Жоден з моїх друзiв не наважувався переказати
менi змiст цього роману. На всi прохання вони в один голос казали: "Нi, це
треба читати. Вiн - Майстер". Я подивилася на цiну. Тридцятка. Ну це вже
занадто! Вульгарно, як i всi перебiльшення. Двадцять гривень - вишукана цiна
для такої вишуканої речi.
Проте за книжки не торгуються. їх не купують, їх обирають. Тому давай,
що просять. Кожна спроба обговорити вартiсть книги - виклик без цiнности її
змiсту, варварське порушення магiчного ритуалу.
Я обрала її. Взяла у руки, погладила сторiнки, довго роздивлялася
таємничий вiзерунок лiтер. Залишила грошi i вийшла з крамницi. Грошi - це
вдячнiсть, а не розрахунок.
Весь день читала. Читала i не могла зупинитися. Я забула про все на
свiтi. Забула про своє власне iснування.
Забула про книжку. Був лише свiт, який я повертала до життя, гортаючи
сторiнки роману. Казковий свiт, створений моєю вiрою в iсторiю, яку
розповiдав автор книги. Сiм годин життя. Сiмсот сторiнок. Закрила книгу,
серце зупинилося, пульс зник, дихання нема. Чому не iснує нескiнченних
iсторiй?
Дванадцята година. Дзвiнок телефону. Я вхопила слухавку.
- Ян?
Сердитий жiночий голос:
- Це 27-14-52?
- Так.
- Вам термiнова телеграма з Москви, готовi прийняти?
- Так.
- Приїжджаю суботу. Шоста вечора. Поїзд 201. Вагон 4.
Встигли записати?
- Так, дякую. Це все?
- Н-н-нi. - Голос телефонiстки раптом пом'якшав, вона завагалася, мов
збентежена наступним реченням, потiм, намагаючись повернути голосу
офiцiйнiсть, почала читати швидко, проте спотикалась на кожному словi.
Дивно, але зробила повiдомлення теплiшим i щирiшим.
- Мрiю про зустрiч. Г-м. Втратив... тебе...розум. Здатен... бiгти...
поруч з потягом. Не бiйся... темряви... тебе охороняю. Моя... зiронько.
Бережу... слова... для побачення. Кохаю. Кохаю. Кохаю. Ян.
Я теж знiяковiла i пробурмотiла щось незрозумiле, сподiваючись, що це
сприйметься за "дякую, все зрозумiло". Телеграфiстка якось дивно мовчала. Я
вже збиралася покласти слухавку, коли почула її тужливий, такий несподiвано
м'який i вiдвертий жiночий голос:
- I пощастило ж тобi, дiвчинко, - тiєї ж митi короткi гудки.
Так. Менi пощастило. Надзвичайно пощастило. На кожне "кохаю" Яна я
могла б вiдповiсти "Щаслива, щаслива, щаслива". I наплювати менi, що це