"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

було. Дiзнавшись, що матiр Постоловського вже повезено на станцiю кiньми,
вiн звiв на перенiссi густi чорнi брови й, не стримавшись, роздратовано
прошепотiв до себе:
- Вахлай! Ох який же вахлай!..
Навiть не попрощавшись з розгубленою Нiною Олександрiвною, Ходжа║в зник
з лiкарняного подвiр'я i за двадцять хвилин був уже коло райздороввiддiлу.
Там давно вже все прийшло в такий шалений рух, що тiльки-но газик Ходжа║ва
загальмував перед ганком, як до нього вже бiг схiдцями Ахметджанов, а за
ним поспiшала з пачкою паперових грошей, вiдомiстю й ручкою-самопискою
секретарка Гордi║нко.
Ахметджанов скоромовкою повiдомив, що машину швидко┐ допомоги вже
послано, а ще ранiш з тропстанцi┐ - конi, але Ходжа║в тiльки коротко
метнув на нього гнiвними iскрами темних очей i, кинувши: "Про цей випадок
будемо говорити окремо",- нашвидку розписався у вiдомостi, взяв, не
рахуючи, пачку грошей i кивнув шоферовi.
Озирнувшись по спустiлому перону, з якого вже завертали назад до широко
розчинених дверей начальник станцi┐ з касиром, Ходжа║в швидко пiдiйшов до
них.
- Не скажете випадково, чи сiв у по┐зд один лiкар з Хакул-Абадського
району з хворою матiр'ю?
- Лiкар Постоловський? Як же, як же! Знаю,- вiдповiв охоче начальник
станцi┐, до голосу якого одразу прилучився й запобiгливий голосок старого
касира в окулярах, що враз вiдчув досвiдченим нюхом у незнайомому
узбецькому обличчi якогось начальника:
- Два квитки до Ташкента видав з плацкартами! Вагон номер три.
- Коли прибува║ по┐зд в Андижан i скiльки сто┐ть там? - спитав,
морщачись, Ходжа║в, який при всiй зовнiшнiй суворостi не терпiв вiд
будь-кого солодкавого тону пiдлеглостi й самоприниження.
Не дослухавши до кiнця вiдповiдi начальника станцi┐ й касира, якi один
перед одним старалися догодити хоч i невiдомому, та все ж таки начальству,
Ходжа║в побiг до автомашини, чим вкрай здивував i розчарував начальника
станцi┐ й касира (начальству не годиться бiгати - несолiдно!), i кинув на
ходу шоферовi:
- В Андижан, на вокзал! Встигнемо. Тiльки швидше, будь ласка!
Машина круто завернула вiд станцi┐, i за хвилину на Андижанському шляху
по нiй лишилась тiльки довгаста хмаринка куряви, що звiльна танула в
маревi гарячого дня.
На розпеченому перонi вокзалу в Андижанi Ходжа║в устиг-таки вскочити в
передостаннiй вагон, коли ташкентський по┐зд уже рушив, i провiдники в
дверях виставили жовтi прапорцi. Переходячи з вагона у вагон, вiн,
нарештi, знайшов лiкаря Постоловського i його хвору матiр.
На привiтання Ходжа║ва мати кволо заворушила губами, силкуючись i собi
сказати доброму чоловiковi щось приязне, та з ┐┐ уст прошелестiв лише
невиразний шепiт, який не розчули нi син, нi поготiв Ходжа║в. Тiльки з
того, як вона двiчi поволi склепила очi й ледь усмiхнулася, було видно, що
┐й при║мно бачити на сво┐й останнiй дорозi ще й хорошого Сашкового
начальника.
Вiдколи провiдниця вагона й син застелили на лавi постiль i мати
простягла на нiй важкi, як не сво┐, ноги, ┐й стало раптом гiрше. Наче всi
сво┐ слабкi, надуживанi протягом останнього часу сили вона до краю