"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вичерпала, поки ┐хала до залiзницi й пройшла до по┐зда. Вона востанн║
напружилась, щоб кинути через вiкно Жучцi ┐сти, та то були вже рештки ┐┐
сил. Коли по┐зд рушив i зникла з очей Жучка, а за нею станцiя i районне
мiсто вдалинi, мати збагнула, що це загорнулася не тiльки остання сторiнка
┐┐ перебування в Узбеччинi, а ось-ось вийде кiнець i всiй довгiй книзi ┐┐
буття... I тодi вона вiдчула, що сил у не┐ нема та бiльше вже й не буде.
Душа ще якось держалася тiла, але i ┐й ставало чужим те немiчне, важке
тiло. Коли треба було перейти на постiль з синово┐ лави, на яку мати була
хряпнулась, одступивши вiд вiкна, вона вже не могла встояти i повисла на
руках сина. Поява Ходжа║ва тiльки на якусь хвилину повернула ┐┐ до
перейдено┐ дiйсностi, а далi мати знову притихла, прислухаючись, чи не
почала вже ┐┐ душа звiльнятись вiд непотрiбного тепер тiла...
- А я теж до Ташкента - деякi справи набiгли. Цю полицю нiхто ще не
зайняв? - спитав Ходжа║в Олександра Iвановича i, вдивляючись у блiде,
безкровне обличчя старо┐, нiби ненароком додав: - До речi, я прихопив у
райздороввiддiлi для вас плату й вiдпустковi грошi.
Прихiд Ходжа║ва був для Олександра Iвановича несподiваний i небажаний.
Йому хотiлося бути самому з матiр'ю, i вiн був вдячний провiдницi, коли та
влаштувала ┐х у вiддiлку, де нiкого бiльше не було. Присутнiсть сторонньо┐
людини, навiть тако┐, як Ходжа║в, була зараз тяжка. Але Олександр Iванович
одразу догадався, що не випадково i не заради службових чи особистих справ
сiв похмурий завоблвiддiлу саме в цей по┐зд, а щоб допомогти йому i його
матерi в такiй скрутi. I Олександровi Iвановичу вперше за сьогоднiшнiй
страшний день трохи полегшало на душi.
- Зда║ться, заснула... Ходiмо покуримо в тамбурi,- пошепки промовив
Ходжа║в, злегка нахиляючись до голови матерi, що лежала, склепивши повiки.
Олександровi Iвановичу здалось, нiби Ходжа║в хоче сказати йому щось не при
матерi, i вiн тихо пiдвiвся за ним.
- Тяжко? - спитав Ходжа║в, коли вони стали в порожньому тамбурi, i його
чорнi брови, насупившись, зiйшлися на перенiссi.- Розумiю, колего, розумiю
вас. Але крiпiться!..
Вiн помовчав i дiстав з кишенi пачку цигарок. Олександр Iванович, який
пiсля народження дитини кинув був курити, зараз машинально взяв iз
простягнуто┐ пачки цигарку й, припаливши вiд сiрника, який Ходжа║в пiднiс
йому, став жадiбно затягатись тютюновим димом.
- В нашу епоху вiд кожного з нас вимага║ться стiльки, як нiколи ще не
вимагалося вiд людини за всю iсторiю людства. На нашу долю випало
переробляти не тiльки нашу дiйснiсть, а й нас самих,- сказав замислено
Ходжа║в, спираючись плечем об стiнку тамбура."Мы рождены, чтоб сказку
сделать былью", а в нашiй дiйсностi, надто в нашiй узбецькiй дiйсностi, ми
часом натрапля║мо на такi пережитки минулого, на такi пота║мнi "заказники
феодалiзму", що аж дивом диву║шся, як вони могли зацiлiти до наших днiв!..
Олександр Iванович розумiв, що Ходжа║в хоче одвернути його думки вiд
того неминучого, що нависло над матiр'ю i про що було боляче думати. Це
для того вiн i почав розмову про такi речi, якi не могли захопити
Олександра Iвановича в його теперiшньому станi. Проте, думаючи весь час
про матiр, вiн усе ж чув, що каже Ходжа║в, тiльки не мiг пiдтримувати
розмови i розсiяно дивився крiзь вiкно на дальнi гори, за якими починалась
Киргизiя. А Ходжа║в розповiдав далi:
- Обслiдував я вчора Кара-Дар'┐нську лiкарню. Заходжу в процедурний