"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

житт║во важливим органам людини, нi самому людському життю.
Та ось пухлина розпада║ться, розкриваються зруйнованi кровоноснi
судини,- i нараз почина║ться тяжка ракова кровотеча. I людське життя ста║
пiд страшну загрозу: кровотеча може перетнути його...
Хворiй людинi, знесиленiй вiд велико┐ крововтрати, може навiть на
якийсь час полегшати, ┐й раптом почина║ здаватись, нiби хвороба вичерпала
саму себе i ось уже кiнець ┐й, за яким почнеться одужання...
Нужденна омана!
Леле, це не кiнець хвороби, не поразка ┐┐, навiть не тимчасовий,
змушений вiдступ, це - ┐┐ перша велика перемога! п┐ нездоланний дух
нищення й загибелi вже прорвався далi по органiзму, розсипався загонами
смертi, i хто зна, може, вже не в одному, а в кiлькох мiсцях росте нова
злоякiсна пухлина, вдира║ться в новi тканини й нищить, нищить...
I отак до нового розпаду пухлини, до ново┐ кровотечi, до то┐ останньо┐
поразки, коли, нарештi, сили життя капiтулюють перед силою смертi...
Олександр Iванович давно вже закiнчив приймати хворих в амбулаторi┐, а
думки про рак усе ще не покидали його. Вiн нашвидку пообiдав i, щоб мати
ввечерi вiльний час складати мiсячний звiт про роботу сво║┐ дiльницi,
одразу ж, не чекаючи, поки спаде спека, пiшов на виклик до хворого. Вiд
хворого вiн подався за кишлак глянути, чи ║ ще гамбузi┐ в ближчих ариках,
i задля цього, сам того не помiчаючи, пройшов досить далеко вздовж широких
плантацiй бавовнику i тiльки там, де починались залитi нафтою рисовi поля,
повернув назад.
Усе було гаразд. I у хворого був лише звичайний рецидивний напад
давньо┐ малярi┐, з яким могла б упоратись сама Таскiра без лiкаря, i
дрiбненькi гамбузi┐ щокроку виблискували в неглибокiй водi арикiв
синювато-срiблястими блищиками, а коли, вертаючись додому вже iншою
дорогою, Олександр Iванович зайшов до контори колгоспу iменi Ахунбаба║ва,-
зайшов, мiж iншим, на всякий випадок, зовсiм не сподiваючись кого-небудь
побачити там у цю пору, вiн несподiвано нахопився на засiдання колгоспного
правлiння. З його приходу всi, видамо, зрадiли, i до Олександра Iвановича
звiдусiль простягалися засмаглi руки, якi всi треба було неодмiнно
потиснути. Лиш голова колгоспу Рахiмбеков пiдозрiло насторожився, але коли
всунув у лiкареву долоню сво┐ короткi, як цурупалки, пальцi, вiн з
чемностi мусив привiтно усмiхнутися також.
- Алейкум селям, доктор!..
(...)

XXI
Вже смеркалося, i на безхмарному темно-синьому небi повагом викочувався
вгору мiсяць уповнi. Коли Олександр Iванович зайшов до поко┐в, там була
вже нiчна тиша. Вася й мати спали, тiльки Нiна Олександрiвна з нудьги
перегортала давнi номери "Крокодила". Почувши, що рипнули дверi, вона
вiдсунула вiд себе журнал i пильно подивилась на чоловiка. За цю добу вiн
якось зiв'яв i помiтно спав на виду. "Можливо,- подумала вона,- я дещо й
передозувала вчора..."
Говорячи з чоловiком, вона звикла - вдало чи невдало - вживати медичних
термiнiв, i в не┐ давно вже пiодермiя заступила звичайнi прищi, нежить i
кашель зникли в грипозному станi, дурень став у не┐ дебiлом, а глупота
обернулась на олiгофренiю; i тепер, коли вона думала про чоловiка, цi