"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

термiни лiзли ┐й у голову: "Реакцiя наявна",- констатувала сама собi Нiна
Олександрiвна, спiймавши спустошений погляд Олександра Iвановича, що на
мить затримався на ┐┐ чолi. I, мiркуючи, яку найкраще застосувати тепер
тактику до чоловiка, вона вирiшила, що поцiлунки й обiйми, якi допомагали
в таких випадках ранiше,- зараз небезпечнi. Краще побiльше валерiанових
крапель у слова i чогось такого, що нейтралiзувало б терпкий присмак
┐хньо┐ нiчно┐ розмови.
- I, мабуть же, марно про┐здився? Нiчого особливого й не було? -
спитала вона, вдало додаючи до свого голосу iнтонацi┐ жалю i спiвчуття.
- Нi, тяжкi пологи. Поперечне становище...- тихо вiдповiв Олександр
Iванович, шукаючи на вiшалцi вiльного гачка повiсити кепку.
- В узбекiв усе - "не слава Богу"! То ноги на рiвному мiсцi поламають,
то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ! - i Нiна Олександрiвна
зiтхнула.- Одначе соловей пiснями не буде ситий,- похопилась вона i встала
з стiльця.
- Та я, власне, вечеряв уже... Олександр Iванович стомлено потер
долонею чоло.
- Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не ┐си. Дурницi! - I
вона швидко пiшла на кухню.
Олександр Iванович оглянувся по кiмнатi. Все було звичайне, як i
завжди: трюмо, двоспальне лiжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на
стiнi... I все ж вiн не мiг позбутись дивного враження,- нiби не до сво║┐
квартири, а до чужих людей зненацька зайшов вiн тако┐ пiзньо┐ пори. I
тепер, коли вийшла господиня, треба було помiркувати, як повести себе
далi...
В кутку коло стiни засмiявся увi снi Вася i замовк. Олександр Iванович
тихенько пiдiйшов до дитячого лiжка i крiзь напнуту на бильцях марлю
глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся, вiдкинувши далеко набiк руку,
i роззявленим ротиком усмiхався. Може, ввi снi бачив свого татка? Або
вчулося йому бабусине "горосю-бобосю..."? I ясний, безтурботний сон його
сина нарештi повернув Олександровi Iвановичу давн║ вiдчуття свого дому.
Коли Нiна Олександрiвна принесла з кухнi накриту тарiлкою сковороду й
забряжчала в шафi, виймаючи виделку й ножа, вiн почував уже себе цiлком
удома, в сво┐й сiм'┐.
- Ми з Одаркою Пилипiвною приготували для тебе сьогоднi фаршированi
помiдори,- сказала Нiна Олександрiвна, знаючи, що байдужий до кулiнарних
витворiв сво║┐ матерi чоловiк усе ж вiдда║ перевагу цiй стравi.
Рiвна поведiнка дружини, позбавлена розпалено┐ штучно пристрастi, як
того з досвiду боязко чекав Олександр Iванович, заспокiйливо впливала на
нього. Йому й справдi почало здаватись, що не було нi прикро┐ сцени вчора,
нi тяжких думок сьогоднi. I, на подив самому собi, вiн охоче почав ┐сти
политi сметаною печенi помiдори.
Олександр Iванович поволi розговорився, сказав, що днями сподiваються
при┐зду нового завiдувача облздороввiддiлу, який, мабуть, завiта║ i до
них. Нiна Олександрiвна сiла колiнами на стiльця i, спираючись лiктями на
стiл, уважно слухала.
- А вiн росiянин чи узбек? - поцiкавилась вона.
- З прiзвища видати - узбек: Ходжа║в.
- Ну, значить, такий же дебiл, як i Ахметджанов!
- Навпаки. Ахметджанов - тiльки фельдшер, а це - хiрург. I, кажуть,