"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хороший. Навiть, ставши завом, не кида║ практики. В обласнiй лiкарнi вiн i
тепер часто робить складнi порожниннi операцi┐.
- Чого-чого, а узбека-лiкаря, та ще хiрурга або гiнеколога, я собi не
уявляю!
- Ну чому ж? - заперечив Олександр Iванович.- к в узбекiв i хорошi
лiкарi, ║ iнженери, агрономи...
- Зна║ш, кожному народовi дано щось сво║: китайцi розводять чай, цигани
ворожать, ║вре┐ торгують...
- Що ти, що ти! - перебив ┐┐ Олександр Iванович, силкуючись не втратити
такту.- Ти мислиш,м'яко сказав вiн,- як один автор старо┐ книжки для дiтей
(зда║ться, в Горького я читав колись про це). Так ось цей автор писав: "У
Кита┐ вся люднiсть - китайцi, i навiть iмператор - теж кита║ць!" Бачиш,
Нiно, тобi треба...
- Треба реально, а не з книг i газет дивитись на речi! - перебила iз
захватом Нiна Олександрiвна.- Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста,
навiть поета (хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лiкаря, iнженера,
художника - нiколи! Щоб я довiрила узбековi сво║ здоров'я? Та нi в якому
разi!.. Це просто не личить ┐м.
"Безглуздя!" - хотiв сказати Олександр Iванович, бачачи, що дедалi в
лiс, тим бiльше дров, але йому стало шкода то┐ химерно┐ злагоди й
родинного затишку, що ┐х так важко повернув вiн собi сьогоднi, тому
стримався й тихо сказав:
- Це, Нiно, на┐вно.
Нiна Олександрiвна встала з стiльця, щоб було зручнiше сперечатися, i
тiльки-но хотiла розкрити рота, як з двору крiзь одчинене вiкно, запнуте
марлею проти москiтiв i комарiв, почулося собаче виття.
- Бр-р, як непри║мно ви║! - мерзлякувато, мов вiд холоду, здригнула
плечима Нiна Олександрiвна.- Аж моторошно якось... I навiщо тримають у
дворi цю потвору!
Олександр Iванович встав з-за столу й пiдiйшов до вiкна. Крiзь марлю
було тьмяно видно посерединi двору Жучку, що витягала до мiсяця морду й
вила. Нiна Олександрiвна тривожно подивилась на Олександра Iвановича i,
прислухаючись до виття, пошепки промовила:
- Це, зда║ться, щось недобре вiщу║...
- Пусте! - сказав Олександр Iванович, якому, проте, ставало теж недобре
на душi вiд того розпачливого собачого плачу, i, щоб розвiяти це гнiтюче
враження, неначе справдi передчуття чогось лихого, що чимраз дужче
заповнювало кiмнату, вiн удавано засмiявся.
- На при┐зд Ходжа║ва ви║. Влетить менi вiд нього за якусь дурницю по
саму зав'язку!
Та це не заспоко┐ло Нiни Олександрiвни. Вона сумнiвно похитала головою
i голосно спитала до друго┐ кiмнати, де спала свекруха:
- Що це означа║, Одарко Пилипiвно, коли собака так ви║?
Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо
одразу ж вiдповiла:
- Це на нещастя - пожар або смерть чиюсь...
- От бачиш! - сказала, повернувшись до чоловiка, Нiна Олександрiвна,
цiлком погоджуючись цього разу з свекрухою.
- Менi страшно, Сашуню...- прошепотiла вона, боязко тулячись до
чоловiка.