"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Дурнi забобони! - навмисне голосно сказав Олександр Iванович, щоб
порушити густу тишу, серед яко┐ особливо виразно чулося сповнене
безвихiдно┐ туги собаче виття й шкребло по душi.
- Я прожену ┐┐ зараз! - i вiн широкими кроками вийшов з кiмнати.
Серед двору, жалiбно пiдiбгавши хвоста й уся скулившись, немовби ┐┐
трясла трясця, стояла боком до Олександра Iвановича Жучка й вила на
мiсяць.
- пди геть, Жучко! Я т-тобi!..
Олександр Iванович нахилився до землi, мов беручи ломаку, але Жучка не
рушила. Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Iвановича
морду. В мiсячному свiтлi Олександр Iванович добре бачив усю ┐┐ скорботну
зiгнуту статуру, i йому здалося, що в ║диному оцi собаки ятриться така
глибока, майже людська печаль, що йому аж защемiло серце i холодок пробiг
поза спиною.
Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий бiк, немов без
надi┐ хотiла ще раз спробувати знайти в свiжому, нiчному повiтрi щось
назавжди втрачене, потiм одвернулась i тихо подалась геть.
За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, i Олександр Iванович
знову побачив ┐┐ задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала й
скаржилась до неба на якесь сво║ невтiшне собаче горе...

XXII
Якби це була не його мати, а хтось iнший, йому як лiкаревi було б
досадно, що хворобу дiагностував не вiн, а другий лiкар; йому було б
непри║мно й соромно перед завоблздороввiддiлу, що вiн прогледiв у хворо┐
рак, тодi як симптоми були такi виразнi, що випадок можна було б назвати
"студентським раком", який легко може розпiзнати й недосвiдчений
студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку вiн
бачив щодня, мати, яка перед його очима марнiла, сохла, згасала, а вiн
нiчого того не помiчав! Не помiчав - i як лiкар, i як син... Як це могло
статися?..
Не як лiкар, а як людина, мати яко┐ небезпечно хвора, вiн уже не
сумнiвався в слушностi страшного дiагнозу.
В пам'ятi виринуло, як нещодавно мати вiдмовилась вiд ковбаси, а потiм
узяла шматочок, i ┐й стало зле, виринало ще багато-багато дрiбниць, якi
вiн механiчно зафiксовував у пам'ятi ранiш, не надаючи ┐м нiяко┐ ваги, а
тепер вони з невблаганною об'║ктивнiстю стверджували дiагноз. Вiн
пригадував ┐х поза сво║ю волею одну за одною i все питав себе: "Як же, як
же могло статись, що я нiчого того не помiчав?.."
Усе, що вiдбувалось тепер навколо, було нiби завiшане густою марлевою
сiткою. Вiн чув, як Ходжа║в казав йому, що треба якнайшвидше зробити
рентгенографiю огруддя, як вiн радив йому негайно взяти вiдпустку;
Олександр Iванович зрозумiв, що про хворобу матерi знають уже й iншi, бо
Пiсочкiна умовляла стару завтра ж ┐хати до району й обiцяла прислати по
не┐ з тропстанцi┐ пiдводу; чув навiть, як дружина пошепки питала
Пiсочкiну: "Це не заразне?" Та все це вiн сприймав уже здалека, нiби воно
вiдбувалося десь на сценi в якiйсь важкiй драмi, де вiн уже зiграв свою
роль, тодi як iншi ще грали далi...
Мозок йому тiльки приймав слова, не розбираючи ┐х значення, i недбало
вiдкладав ┐х кудись набiк, а просто перед ним стояло оголене,