"Юрий Аликов, Владимир Капустян. Гiнцi Нептуна (укр) " - читать интересную книгу автора

iгри - з м'ячами, кiльцями, надувними гумовими iграшками. I дельфiни
гралися. Iнодi так, як це хотiлося людинi, але частiше по-своєму. I ще:
дельфiни гинули. Чи вiд хвороб, чи вiд неволi. А можливо, вiд того й того.
Ну, а що ж далi? Де вiдкриття? Де докази наявностi в дельфiна розуму?
Не в тому ж, далебi, що дельфiн нап'яв собi на голову солом'яного бриля,
якого хтось зронив у воду, i не в тому, що швидко й легко опановував вправи
з м'ячем. Хiба вiн розумiв, що бриль - це атрибут людського одягу, а м'яч -
предмет для гри? А можливо, й розумiв?.. I таких "можливо" згодом
назбиралося багато. Потрiбнi були дослiди, що дали б точнi, науково
обгрунтованi вiдповiдi на запитання: що може дельфiн, а чого нi, де межа
його розумових здiбностей?
Минав час. Надто гарячi ентузiасти поступово охолонули. Вiдомий вчений,
з iнiцiативи якого було споруджено басейн, теж втратив iнтерес до дельфiнiв.
Йому запропонували кафедру в унiверситетi, i вiн охоче змiнив незручностi
експедицiйного життя на затишок мiської квартири. Саме тодi четверту
лабораторiю, що нiби доживала свiй вiк, прийняв Черненко. Власне, вiд
лабораторiї лишилася тiльки назва, бо не було в нiй нi спiвробiтникiв, нi
дельфiнiв. Був лише дiдок з мiсцевих, який за невеличку платню взявся
охороняти нехитре лабораторне майно.
Друзi й знайомi Черненка, дiзнавшись, з якою упертiстю вiн добивається
продовження дослiдiв, незрозумiло стинали плечима.
А Черненко почав не з iгор та забавок, почав, вiдверто кажучи, з
фантастики. Вiн вирiшив... поговорити з дельфiном, навчити його нашої мови -
спочатку простих, однозначних слiв, якi друкуються на перших сторiнках
букваря.
Учений працював до самозабуття, але наслiдки були мiзернi. Дельфiни
вивчили кiлька слiз i часом, здавалося, вимовляли їх цiлком свiдомо, бо саме
тодi, коли це було потрiбно. До того ж вони з власної iнiцiативи
запам'ятовували вигуки, що їх чули вiд працiвникiв лабораторiї, i щедро
пересипали ними свою скупу "мову". Виходило iнодi навiть цiкаво.
Розiгнавшись пiд водою, дельфiн виплигував на поверхню i, як досвiдчений
акробат, робив у повiтрi кульбiт, енергiйно вигукуючи "ап!" Потiм вiн
пiдпливав до бар'єра, де були люди, i промовляв досить чiтко "вода", що дуже
подобалося працiвникам лабораторiї, а також випадковим вiдвiдувачам, якi
могли годинами спостерiгати дельфiнiв, дивуючись з їхнiх лiнгвiстичних
здiбностей. Все це спершу сповнювало надiєю Черненка. Але потiм дельфiни
зупинилися в своїй "освiтi" на однiй точцi й нiяк не хотiли рухатися далi.
Черненко розумiв: це через те, що в нього й досi немає надiйної програми, що
вiн прагне досягти мети з ходу, одним ривком... А далi виявилося, що
дельфiн, не маючи голосових зв'язок, не може вiдтворити бiльшостi фонем
людської мови, не хоче чи нездатний зрозумiти значення слiв, не виявляє
щонайменшого бажання до спiвбесiди.
Черненко ставив усе новi й новi дослiди. Змiнювалися методи,
змiнювалися й працiвники лабораторiї. її полишали розчарованi шукачi легкої
слави i швидко написаних дисертацiй. Були днi вiдчаю i в самого Черненка -
"присмерковi" днi, як вiн їх називав. Роїлося багато найрiзноманiтнiших
думок, але кожна з них закiнчувалася знаком запитання. "Чому дельфiн повинен
обов'язково навчитися людської мови? Чому його спосiб шифрування iнформацiї
повинен виражатися словами, поняттями, а не, скажiмо, математичними
формулами чи якимись зовсiм iншими символами? "