"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

людський покидьок, який завжди потрапля║ пiд ноги на непрямих шляхах
мiжнародно┐ полiтики.
Таким був Грибовський. Вiйна Нiмеччини з Радянським Союзом застала його
чортзна-де, в Iталi┐, Тунiсi чи в Мадрiдi. За кiлька днiв вiн був уже в
нiмецько-фашистськiй формi. Грiзним потоком понесло його разом з
фашистською ордою на Укра┐ну.
- Продовжуйте! - наказав вiн вчительцi.
- Лiтописець оповiда║: князь Святослав ходив легко, як барс, - сказала
Уляна, звертаючись до учнiв. - Вiн нiколи не брав у походи возiв, нi м'яса
не варив, але, покраявши конятину, чи звiрину, чи яловичину, пiк на жару.
Нi намету не мав, нi постелi, й нiколи не рушав на ворогiв сво┐х, не
оголосивши вiйни. Благородний i простосердий слов'янин, вiн завжди
попереджав про свiй похiд: "Хочу йти на ви". Вiн вирiс тут, де й ми. Он
там за горою, у Вишгородi, жила його мати Ольга. Ось тут за вiкном, де
сто┐ть Троянова хата, паслись його конi тисячу рокiв тому...
Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас не спускав з не┐
очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух кровi в серцях.
Нiяка промова не могла дужче зворушити юнi натури учнiв, викликати
бiльшу схвильованiсть, нiж цi простi слова. В устах молодо┐ вчительки
голос народу пролунав невмирущим тисячорiчним дзвоном, немовби звiдкiлясь
здалеку засурмили над Днiпром прадiдiвськi сурми, заiржали конi на
степових пагорбах, потягло потом i кров'ю древнiх сiч, i могутнiй брязкiт
старих мечiв розлiгся над гуркотом нещодавно вiдгримiлих рiдних гармат i
танкiв. Все було зрозумiло до кiнця. Все кликало на подвиги.
Комiсар не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотiв на вухо
йому переклад i так само жер ┐┐ очима.
Уляна вiдчувала на собi погляди ворогiв, ┐й було страшно, як бува║
страшно в першому бою молодому недосвiдченому во┐ну, коли з флангу
починають поливати його безперестанним нищiвним вогнем. Але ось пiд
натиском благородно┐ волi до життя й перемоги стишу║ться хвиля страху.
Увiльнившись вiд житт║вих пут, кида║ться во┐н вперед з удесятеро бiльшою
снагою, й тодi особливо┐ влучностi набувають його удари по вороговi i з
особливою владною силою луна║ його бойовий клич.
..Голос Уляни змiцнiв. За якусь мить вiн нiби постарiшав на декiлька
рокiв. В ньому пролунав вiдвертий уже заклик.
- Коли дев'ятсот сiмдесят другого року орди печенiгiв, керованi
вiзантiйцями, оточили його бiля днiпрових порогiв i вiн побачив, що виходу
нiби нема, вiн все-таки знайшов для себе й сво║┐ дружини вихiд у битвi.
Коли всi були пораненi, й мечi потупились, i смуток закликав до втечi з
поля битви, вiн сказав: "Во┐ни, не посоромимо землi Русько┐, поляжемо тут
кiстьми. Мертвi сорому не ймуть".
Тодi вiдповiла йому дружина: "Князю, де ти сво║ю накладеш головою..."
- "Там i ми накладемо сво┐ми!" - загомонiв раптом весь клас i замовк.
Запала недобра тиша. Шредер пiдвiвся.
- Смерть нiмецьким окупантам? Дуже добре! - Зловiсний рум'янець
забагрив його обличчя. Вiн знавiснiв, почувши те все.
- Встать! - гаркнув Грибовський. Учнi встали.
- Ахтунг!!
На дверях з'явились озбро║нi солдати.
- Пане камiсар, але ж це лекцiя! - хвилювався Василь Маркевич. -_ _Це