"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його роду. Вчителями були його батько, й дiд, i дiти його теж були
вчителями - два сини, що пiшли в Червону Армiю, й дочка Уляна, яка
тiльки-но закiнчила педагогiчний iнститут у Нiжинi. Портрети
Чернишевського, Писар║ва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, на кому
виховувались цiлi поколiння народного вчительства, шанували в його родинi,
як i портрет Ленiна. Василя Маркевича поважала вся округа, i зараз, коли
представники влади й партiйний актив вирушили на схiд, залишивши в
пiдпiллi окремi лише групи
органiзаторiв опору, вiн тим часом залишився майже ║диним авторитетом
на селi. Вiн знав це, i його це лякало.
Передчуття грози гнiтило його. Важкi хмари облягали небо, й не було
майже просвiтку.
Комiсар зупинився в сьомому класi. Запанувала зловiсна тиша. Перед
комiсаром, за кафедрою стояла директорова дочка - молода вчителька iсторi┐
Уляна Василiвна. Глянувши на Уляну, Василь Маркевич вiдчув, що зараз
станеться те страшне, неминуче, чого вже не можна нi вiдвернути, нi
виправити. Те, що заховане було в нього в серцi, вiн побачив на обличчi
доньки. Горда молодiсть не могла пота┐ти сво┐х почуттiв. Уляна дивилася на
комiсара Шредера з неприхованим презирством.
- Це моя дочка. Прошу вас далi, до iншого класу, - сказав Василь
Маркевич.
- Дуже добре, - посмiхнувся Шредер. - Дозвольте? - звернувся вiн до
Уляни й, не дiждавшись вiдповiдi, сiв, поклавши на кафедру стек i кашкета.
- Продовжуйте. Скажiть ┐й, хай продовжу║.
- Продовжуйте. Пан комiсар хоче послухати вашу лекцiю, - сказав
укра┐нською мовою офiцер-перекладач. Це був середнiй на зрiст, непевного
вiку, якийсь нiби весь збляклий суб'║кт. Звали його Грибовський.
Вигнаний в числi гетьманських недобиткiв з Укра┐ни у вiсiмнадцятому
роцi, недолугий син волинського попа квген Грибовський прожив за кордоном
двадцять п'ять рокiв. Чверть сторiччя носило його по Нiмеччинi, Канадi,
Бразiлi┐, Аргентiнi, Пiвденнiй Африцi, Францi┐, Балканах.
За довгi роки блукань, зазнавши стiльки пригод, що ┐х стало б на добрий
десяток бульварних романiв, вiн зробився вiдомим не одному десятку
контррозвiдок. Не один та║мний шеф ховав у себе його фотографi┐, доноси й
клятви на вiрнiсть. "Комiвояжер терору", як звали його у вiдповiдних
колах, мав пiдданство Латвi┐, Чехословаччини, Францi┐, Нiмеччини,
Болгарi┐, Аргентiни. Був агентом багатьох держав. Любив вродливих жiнок,
вино, кохався в коштовних самоцвiтах i полюбляв вишукано гарнi костюми
авантурникiв. Брався робити все, нiчого не вмiючи, не маючи жодного
людського фаху.
Довго блукаючи чужиною, сiяв ненависть до уряду свого народу,
манiакальне марячи Укра┐ною, вже тiльки як приводом помсти.
Але вiдшумували вже жалюгiднi роки розчарувань по ресторанах,
другорозрядних готелях, купе вагонiв. Минулась молодiсть, пролинула цiла
епоха в химернiй авантурницькiй метушнi. В стомленiй хворiй уявi
переплуталися всi шляхи-дороги цiлого свiту, й рiднi люди десь
порозгублювались i давно забулись, i навiть забувся батько в селi,
нiкчемний нерозумний попик.
Це була вже мiнус-людина. Використовуючи його для загарбницько┐ мети,
нiмецькi фашисти не вiрили жодному його слову й зневажали його, як