"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Живу! - прошепотiв Орлюк сержантовi Дубровiну, що пiдбiг до нього.
Анi кровинки не мало вже в собi його обличчя. Дубровiн сам був поранений в
голову, але йому ще вистача║ сили пiдняти Орлюка.
- Живемо... Звичайнiсiнька рана... Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров!
Затискуй!
- Не кидай мене, Степане.
- Не чую. Глухий!
- Не давай менi лягати! Тримай на ногах!
- Ага! - вiдказав Дубровiн. - А ти опинайся, топчи ┐┐!
- Топчу...
- Топчи, не давайся!
- О Стьопо! - заскреготiв зубами Орлюк. - Топчу...
- Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас усi! - Дубровiн
глянув на захiд i взяв Орлюка на плечi.
Пораненi виходили з бою, пiдтримуючи один одного. Багатьох виносили
санiтари, вiдправляли машинами. На зустрiчних машинах надходили резерви.
Кипiла робота в хiрургiчнiй. Вiкна деренчали вiд вибухiв. Часом чути було
рокотiння великокалiберних кулеметiв. Одна з сестер знепритомнiла.
- Гей, заберiть сестру!
Хiрурговi лiкаревi Богдановському вкладали в рот бутерброди. Гумовий
фартух на ньому був у кровi, халат у кровi. Змарнiле вiд утоми немолоде
лице пiтке, очi запаленi. Руки в гумових рукавицях пiднятi вгору.
- Вина!
В хiрурга вливали вино.
Велика бомба розiрвалась неподалiк. Посипалося скло вiд дужого вибуху,
штукатурка, щебiнь. Все затрiпотiло й зрушило з сво┐х мiсць. Повiтряна
хвиля вдарила хiрурга об стiну, жбурнула додолу.
- Уляно, Уляно! - кричав сержант Орлюк, лежачи на операцiйному столi.
Вже непритомний, догравав вiн свою страшну гру, жестикулюючи й
здригаючись.
- Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я "Ластiвка"! Фашисти рядом!
"Ластiвка"!.. На мене!.. Я "Ластiвка"!.. Уляно!.. "Ластiвка"!..
Госпiталь двигтiв i трiщав вiд могутнього реву вiйни.
Саме в той час далеко за Днiпром у рiдному Iвановому селi зловiсний рев
вiйни вдирався в школу.
- Уляно, спокiйно. Йдуть... Найголовнiше - це спокiй... Прошу тебе...
- Ахтунг!
- Встати! Встати!
В супроводi перекладача й двох озбро║них автоматами солдатiв
гiтлерiвський комiсар Курт Шредер швидко пройшов по всiх класах
Старо-Павлiвсько┐ десятирiчки. Учнi й учителi пiдводились у гробовiй
мовчанцi. Бiля виходiв iз школи та в переднiй стояли полiца┐.
Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Вiн дуже
боявся, що хтось з учнiв не встане або ж нешанобливо вiдповiсть на
яке-небудь ко-мiсарове запитання. Вiн знав, як ненавидять його вихованцi
фашистiв, як ненавидять ┐х учителi. Йому вiдомо було, що комсомольська
група вчителiв i учнiв збиралася вже формувати пiдпiльну бойову дружину,
щоб при першiй нагодi органiзовано пiти в партизани. Вiн спiвчував ┐м всiм
серцем i сам радо пiшов би в дружину, коли б не його немолодi вже лiта.
Вiн не був простим вчителем. Освiчення народу було спадковою дiяльнiстю