"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я уб'ю тебе!
- Бачу. I сам тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того,
хто поставив тебе на шлях смертi.
Тодi Шредер ударив його кулаком.
- Не завдавай собi працi, - сказав старий учитель. - Ти не можеш
образити мене. Я надто зневажаю тебе. I, щоб довести це тобi, я плюю тобi
в лице при дiтях.
- Я тебе повiшу!.. На палю!!! - сатанiв Шредер, витираючи плювок.
- Ну, що ж, услав мене жахом. Це предкодавня укра┐нська смерть.
Тремтиш? Садови на палю! Високо пiднiми, щоб бачили всi потомки, як
зневажаю я всi тво┐ вчинки, фашисте.
Цi слова чула вся школа, i раптом...
Чи ║ школа на нашiй землi, що, почувши такi слова вчителя, не кинулася
б на ворога, яким би жорстоким i нещадним вiн не був? Чи ║ такi дiти?
Нема.
Василя Маркевича не повiсили. Вiн лежав посеред класу з простреленими
Шредером грудьми, оточений розпростертими тiлами сво┐х безстрашних
потемкiв, якими споконвiку славилась наша земля.
Розгромлену десятирiчку погнали з усiма вчителями в Нiмеччину.
Залишилось тiльки три перших класи та тихий Мандрика, що боявся власно┐
тiнi.
Уляна зникла невiдомо куди. Потiм казали, що коли ┐┐ привели в
комендатуру на допит, вона, немовби скоряючись натхненню, що навiду║
людину раз на вiку в найвiдповiдальнiшу неповторну хвилину, зразу вiд
порога попрямувала до столу й, спритно взявши маузер, що лежав там,
застрелила двох офiцерiв гестапо й двох солдатiв. Далi, вийшовши в сiни,
вона вбила наповал ще одного солдата й одного вже в дворi. Все це сталося
за кiлька секунд.
Казали ще, нiби вона перехову║ться у лiкаря Вiрського, що жив в
Орлюковiй хатi, i нiбито лiкар невпiзнавано спотворив ┐┐ обличчя
страхiтливими лишаями, а руки якоюсь коростою, щоб нiхто не мiг анi
впiзнати ┐┐, анi схопити за руку.
Лiкаря майже-таки вбили за це, але вiн заперечував чутки й залишився
живий чудом, завдяки сво║му велетенському здоров'ю.
Уляни й слiд прохолов.
Прогримотiли осiнь i зима.
Проминуло й друге полум'яне лiто.
У Iвана Орлюка було багато нових друзiв. Бойова дружба народжувалась i
мiцнiла швидко, як швидко часом i кiнчалась, через скороминущiсть життя.
Все тут було по-iнакшому.
Думки проносились одна одно┐ вищi й значнiшi. Розумiння товариськостi
стало сердечнiшим i ясним, як нiколи нi вдома, нi в школi.
Тiльки закордонних друзiв не розумiв Орлюк, так само як i його
товаришi. Вiн вважав ┐х шкурниками, i закордонну ┐хню ковбасу ┐в з
незадоволенням, особливо пiсля гарячого дiла, коли й ┐сти ┐┐ часом не було
кому.
Тут брала верх його молодiсть. Крiм того, розумiнню iноземно┐ душi
перешкоджали деякi риси його виховання i вдачi, деяка прямолiнiйнiсть.
Йому хотiлося в вiйнi зразу ж подiляти з союзниками все нарiвнi - i
кров, i пiт, i злигоднi. Вiн не був дипломатичним анi наймалiшою,