"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

потрiбною в життi, мiрою. Був вiн гордий i вразливий. Про нього вiрно
писав один iноземний дружнiй письменник: у Iвана було драматичне
свiтовiдчуття. Справдi, злодiяння фашистiв не давали йому спокою нi вдень
нi вночi. Вiн проливав кров.
Вiн увесь дiяв пiд владою великого бiля самого кратера вулкана,
осяваний його виверженням й готовий щомитi щезнути, як порошина.
Iнодi йому доводилося на довгi години влипати в двигтючу землю. Тодi
вiн видавався собi жалюгiдним, як черв'як, i туга томила його до сьомого
поту.
Iнодi, навпаки, натiшившись помстою, вiн почував себе заговореним вiд
смертi й надсильним. Тодi командири могли посилати його на якi завгодно
завдання. В нього нiби крила виростали, i уява грала з таким запалом, що
перемога, яку великi маршали бачили в пiдзорну трубу десь далеко попереду,
здавалась йому такою близькою, аж вiн чув на собi ┐┐ подих.
Але цi високi хвилини вiйна посилала Орлюковi не так-то вже часто. А
чого було багато? Багато було поту, труднощiв, щоденно┐ виснажливо┐ працi
переходiв. I було надмiрне, напруження всiх почуттiв.
Кидаючись в атаки, вiн горлав нелюдським голосом. Такими ж голосами
кричали поряд його товаришi, i тiльки пiсля бою, та й то не вiдразу, коли
лихоманка переставала трусити ┐х тiла, говорилося, й писалося, й читалося
по армiйських газетах, що в найгрiзнiшу хвилину ринули вони на ворога з
гучними й високими словами на вустах, i це була правда, бо тiльки такi
слова й могли вихопитися з напружено┐ вкрай душi комсомольця Орлюка.
Немовби мiльйони голосiв усього народу вихоплювались вочночас з
Iванових вуст, зливалися вiд бiгу й гостро┐ працi мозку в цей неймовiрний
хрип i рев i несли його, доброго радянського юнака, назустрiч вороговi, i
смерть поступалася перед ним, хоча й пiдставляла часом свою кощаву ногу, i
й тодi вiн падав, поранений.
Одне поранення було мiнними осколками в спину й бiк. Роздягнутий по
пояс, вiн стояв у садку в медсанбатi перед сестрою й, пiднявши руки на
голову, поволi повертався, вмотуючись таким чином в бинт. Вiйськовий
кореспондент, що був якраз тут, дивився на нього з затамованим захватом.
Вiн сам був вiдважний чоловiк, бувалий у бувальцях, що нiколи не втрачав
привiтно┐ усмiшки.
Проте Орлюк не дуже-то полюбляв вiйськових кореспондентiв. ┐х фронтовi
нариси здавалися йому поспiль невiрними й викликали в нього смiх чи
iронiю.
- Орлюк?! Привiт! Мати рiдна!
- Еге ж. Обробили, гади! Кров, розумi║ш ти, цебенiла, як з кабана.
- Ой-ой-ой! Я писав про вас, що ви перший пiдняли в атаку всю роту, -
сказав кореспондент.
- Хто? Я?
- Так! Вийшов чудовий нарис. Краса!
- Дурницi, - тихо сказав Орлюк i посмiхнувся. - Ви бачили цю красу?
- Дозвольте!
- От пiшов би хоч раз в атаку, добрав би, що за краса, - простогнав
лежачий поранений.
- Признатися, не ходив.
- Тож-то! Знав би, де раки зимують, писар! - сказав один немолодий уже
поранений, тримаючи на грудях забинтовану руку, як немовля в бiлоснiжних