"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пелюшках.
Пораненi посмiхнулися. Але багато кому було не до смiху. Вони неначе й
досi перебували ще "там" i пiсля важких трудiв сво┐х лежали немiчнi,
запорошенi, змалiлi, як поламанi iграшки. Один пожовклий вiд болю солдат
простогнав:
- Яка там в бiса краса? Пишуть казна-що! Ай!..
- Так, - сказав кореспондент. - Але я про iнше. Бо ж пiдвестися пiд
вогнем на весь зрiст - це безстрашнiсть... це...
_-_ Яка безстрашнiсть? Ану бiжи пiдведися без страху!
- Звичайно! Адже я так i пишу, що це подвиг. I в цьому краса! -
посмiхнувся кореспондент. - Весь свiт вражений! Тiльки ви цього не можете
зрозумiти. Ви вже не можете дивитися на себе збоку.
- Кажи-и.
- Ну, гаразд, - сказав поранений з бiлоснiжним немовлям. - Не можу
дивитись на себе. Ну, от я ┐х бачу, вони такi ж самiсiнькi, як я. Що ви
побачили на них гарного? Ну, покажiть менi хоч одного гарного! Хiба може
бути краса в убивствi людей?
- Чорт його зна, - сказав Орлюк, намотуючись на бiлоснiжний бинт. - Я
про себе можу сказати лише одне: скiльки не ходжу в атаки, крiм
роздратування й злостi, нiчого не вiдчуваю. Волосся на головi мерзне. -
Орлюк обернувся до журналiста. - Я розумiю, чому деякi навiть сивiють.
Замерза║ волосся, язик не слуха║ться, кам'янi баби вдавлюють вас у землю,
а земля двигтить i ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як i
пiдвестися з не┐, коли ти при сво║му розумi. Тодi наста║ така мить, що
один якийсь з роти, не знаю вже, вiн там чи я, вискаку║ на прокльон усьому
свiту...
- Точно.
- Гiтлеру собацi!
- А-а-а!..
- I вже не "ура" виходить, а не знати що! Ревище!
- Точно.
- А позаду вся Росiя грiзно на тебе: "Вперед! Чого прилип! Вставай!!!
Не прогай секунди! Секунди не прогай!.." Ось картина. Чи ж не правда?
- Правда, Орлюче, правда! - загув весь медсанбат.
Орлюк стояв перед журналiстом з пiднятими на голову руками, з
забинтованим голим торсом на тлi захiдного багрового сонця. Житт║ва снага
його була такою дужою, що й пiд час важкого поранення, й тепер, втративши
майже половину кровi, вiн не знепритомнiв, i тiльки в найкритичнiшi
моменти непритомнiсть брала над ним гору, але й тодi, випорскуючи на волю
з-пiд гнiту болю, його мозок продовжував працювати з надмiрною силою,
несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зiрвався з приколу.
Це було в трете поранення пiд Сталiнградом. Вiн упав з розгону в
контратацi на земну кулю, i хоч куля вислизала з-пiд нього, вiн все-таки
пiдвiвся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не мiг I
знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном стiл, за яким
товпились представники дружнiх кра┐н усього свiту. Не ховаючи свого
захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але вiн не зрозумiв
┐х. Вiн ще не опам'ятався вiд оглушливого бойового грому й не розiбрав, що
то за люди - чи то журналiсти, чи письменники, чи продавцi, чи якi iншi
персони свiтово┐ iсторi┐, ┐х було багато. Вони були дуже рiзнi, але всi