"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ай!.. Ай!.. - застогнав Орлюк на сво║му закривавленому ложi. - Я знаю, що
ви дума║те!
- Що вiн сказав?
- Вiн сказав, що зна║ нашi думки.
- Слухайте, припинiть розмову! Вiн стомився.
- Дозвольте...
- Ви дума║те, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь!
- Що тече?
- Кров моя!!
- Мiстер Iван, ви не повиннi так думати.
- Менi боляче!!!
- Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захопленi вашим
геро┐змусом. У нас кожна дитина захоплена! Тiльки пам'ятайте, мiстер Iван,
гiтлерiвськi фашисти такi жорстокi, як i пiдступнi. Вони вже прищеплюють
вам антипатiю до нас за те, нiби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашо┐...
- А хiба не правда? - гукнув Iван. - Звичайно, нi. Адже вони обдурюють
1 декого iз наших джентльменiв. Вони запевняють ┐х, що ви хочете завоювати
квропу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумiйте, який хитрющий ворог.
- Хитрющий? - застогнав Орлюк. - А чому ви не вою║те?
- Це во║нна та║мниця. Вiн пита║, чому ми не вою║мо. Ми не можемо на це
вам вiдповiсти.
- Чому?
- Ми хочемо ввести в оману противника.
- Неправда! Де вашi солдати? Подати менi ваших солдатiв!!!
Джентльмени зникли. З'явились веселi солдати, зовсiм не схожi на
вiдомих Орлюковi солдатiв. Вони грали на губних гармошках бравурний
мотивчик i посмiхалися до Орлюка, як у театрi.
- Струнко! - закричав Орлюк, пiдводячись на закривавленому столi. - Ви
обража║те мо┐ рани!!
Солдати вмить зникли.
На ┐х мiсцi з'явився хiрург i поклав на обличчя йому бiлу марлеву
маску.
- Ай!.. Ай... Ай... Виходь на вiйну! - заплакав Орлюк i зiрвав маску.
Потiм вiн пiдвiвся з столу. I тут вiн помiтив, що вiн величезний, метрiв з
двадцять, коли не бiльше, заввишки. Вiн стояв закривавлений на п'║десталi,
як пам'ятник, освiтлений прожекторами. На ньому була його солдатська
шинель. Голова його майже торкалася стелi великого залу.
В залi повнiсiнько добре вдягнених крихiтних незнайомих людей.
Вони дивились на нього зворушено й байдуже спiвали знайомий дорогий
мотив.
Раптом вiн покинув ┐х. Вiн зробив це якимсь одним рухом i полинув до
хмар. Потiм вiн плив морем, чи, вiрнiше, не плив, а летiв понад морем, без
лiтака, просто, як пташки, i море клуботiло пiд ним, як велетенська ваза з
перлiв, i звучала дивна музика, а над морем клуботiли такi ж казковi
хмари. I все звучало захватом безмежжя, безкрайностi.
Потiм вiн опустився на воду, i ним почало кружляти з неймовiрною
швидкiстю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.
- Iваночку, Iваночку! - почулися крiзь музику здалеку звiдкiлясь рiднi
голоси.
- Iваночку! - кричали на березi його батько, мати, дiд, сестри та