"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Уляна.
Тодi, зiбравши останнi сили, вiн виринув з ворон-ки на поверхню й
закричав:
- Я тут! Живу-у!..
- Молодець! Оце я розумiю, оце бо║ць! Пiд хлороформом, з-пiд ножа пода║
сигнали! - казав хiрург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це
примарилось.
- Живи, любий мiй! Живи хоч сто рокiв... Бинт?
- Приймаю командування! - вигукнув Орлюк, випiрнувши на мить у буття й
знову непритомнiючи.
- Нi, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так... - бурчав
хiрург. - Давайте, хто там далi!
- Приймаю командування! За мною, вперед! - Орлюк пiднiмав солдатiв в
атаку.
Окопувався пiд кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготiли, до сьомого
поту.
Перебiгав з воронки в воронку, в поросi, в брудi, в снiгу. Переносив
убрiд через рiчки поранених товаришiв, сам мало не тонучи.
Кидався в атаки з криком - ура-ура-ура!
Брiв з товаришами по глибокiй осiннiй багнюцi, несучи важкi мокрi
колоди для переправ.
Витягав гармати з вибо┐н та ям, машини, що забуксували, легко при тому
посмiхаючись i жартуючи, тому що кiнець кiнцем наша справа справедлива, ми
переможемо.
Наводив переправи по горло в водi, пiд диявольським обстрiлом, серед
бито┐ криги.
Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозi в снiгу, коли санiтари,
поклавши поранених на ношi, почали брати i його.
- Сплю, куди тягнете! Живий! - гукнув, прокидаючись, до санiтарiв. -
Клади назад! - I знов задавав хропака. Може, снилися йому тодi батько-мати
далеко десь за Днiпром. Скiльки бо┐в попереду!
Вони лежали на печi, Демид i Тетяна Орлюки, i хоч були вони в чоботях i
кожухах, ┐м було холодно. Стара пiч вже не грiла. Вона стояла бiла, пiд
зоряним зимовим небом, неначе ввi снi, а довкола димiло, попелiючи,
пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже
Демидовi на бiлому свiтi, бо ж такий вiн синiй та пухлий, i так нестерпно
болять руки-ноги, й болить голова, й нiхто вже не прийме в хату
переночувати, - погорiли хати до одно┐, спалено село аж по саму рiчку, а
на Зарiччi що не хата - повнiсiнько окупантiв.
I нiде не спiвали, хоч i був Новий рiк. Тiльки здаля, з-поза рiчки,
долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жiноча душа розпачливо
кликала на помiч:
- Рятуйте-е-е!..
Був великий мороз. Холоднi зiрки мерехтiли в темному небi, i
нескiнченний Чумацький Шлях простягався у вiчнiсть двома велетенськими
кривими колiями.
Притулившись до холодного комина, Демид тихо
стогнав:
- Ой... Затопи, Тетяно, пiч. Щось не нагрiюсь нiяк. I вижени отих-от,
як ┐х, коней, чи що... Хай не гудуть менi... Бачиш, знов повна хата...