"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Добре, вижену. Киш!.. - сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище.
- Вже нема. I вже тобi тепло,правда ж?
- А вiрно, що правда. Ой...
Демид стишився, i на його змученому обличчi промайнула ледве помiтна
усмiшка. Вiн посмiхавсь увесь свiй вiк - у радощах i в горi, в веселощах i
в працi, i в незлобивому глузуваннi з людей i з самого себе.
- Вже ми нiмцi тепер, Тетяно, он що. I дiти нашi теж пропали.
Блукатимуть по чужих державах.
- Та що ти, Демиде. Всi будуть удома, й нiяко┐ Нiмеччини не буде.
- Справдi? Ну, спасибi...
- Все минеться. Вiдшумить, як хуртовина, - сказала Тетяна.
Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламутi хмар
потонули зiрки, снiгом замело по ру┐нах.
- Рятуйте┐.. - долинало крiзь заметiль.
- Це ти, Тетяно? - сказав Демид, нiби прокидаючись зi сну або щойно
повернувши з далеко┐ дороги.
- Я, Демиде, Тетяна. Тобi погано?
- Заспiвай менi, Тетяно, колядки.
- Колядки.
- Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi
поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван!.. Заспiвай про нашого Йвана.
- Про Йвана? Ну, добре...
I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка Орлюково┐ матерi:
Молодець Iваночко та вибив ворота, -
Святий вечiр!
Пу-гу-у! - вила-гула хуртовина, заносила кра┐ну завальними снiгами,
замiтала бездомних, розорених по лiсах та болотах.
Ой вибив ворота у чужi городi, -
Святий вечiр !
Та назбирав вiйська аж землi важко, -
Святий вечiр!
А молодця Iваночка цього вечора викликали до штабу дивiзi┐, куди
при┐хав командуючий армi║ю Глазунов.
- Орлюка!..
- Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!
Сержант Орлюк стояв у землянцi перед генералом Глазуновим у повнiй
готовностi. Це було вночi в донецьких степах.
- Завдання одержали?
- Так точно, товаришу генерал армi┐!
- Це завдання, Орлюк, винятково┐ ваги. Його успiх - не тiльки наша
перемога, це збереження тисячi людей. Завтра ми втратимо приблизно... ну,
не буду передрiкати. Багато залежатиме вiд успiху вашо┐ розвiдки.
Зрозумiло? Отже, на вашiй розвiдцi доля приблизно п'яти тисяч ваших
товаришiв. Я нiколи не перебiльшую. Зрозумiли?
- Так точно, товаришу генерал армi┐!
- Я ┐┐ доручив вам.
- ксть...
- Пiдождiть. Перша умова - ви це зробите з сво┐м вiддiленням зараз же.
Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострiлу, жодного
вигуку. Цiлковита, так би мовити, хiмiчна тиша. Зрозумiло? Язика