"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мертвого кiцокомiтету. Знаю, що не повернуться назад лiта i що нiчим уже
┐х не догнати. Тому, : спохватившись лише зараз i думаючи про
марнотратство часу i сил в кiно, я не до кiноплiвки, химерно┐ целюлози,
звертаю свiй духовний зiр. Я хотiв би вмерти пiсля того, як напишу одну
книжку про укра┐нський народ 10. Коли " я оглядаю межi сi║┐ книги,
сусiднi, так би мовити, ┐┐ дер"' жави, я бачу Дон-Кiхота, Кола Брюньйона,
Тiля Уленшпiгеля, Моллу Насреддiна, Швойка. Я думаю про се вже рокiв
п'ять, шукаючи форми. I часом вже зда║ться менi, що я знаходжу форму. Я
хочу так ┐┐ написати, щоб вона стала настiльною книгою i принесла людям
утiху, вiдпочинок, добру пораду i розумiння життя. Сьогоднi Жовтневе
свято. Гримлять салюти. Вечiр. На вулицi спiг. Почина║ться пiвроку холоду.
Болить серце. Чи дiждусь я тепла по зимi?
9 / Х / 1945
Сьогоднi точно i вповнi вiдчув я усiм серцем, що менi судилося, якщо я
не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка жила в
мо┐й пiдсвiдомостi багато вже лiт. Вона просилася на свiт в якихось сво┐х
деталях ще в двадцять восьмому роцi в ненаписаному "Царi" - мо║му кращому
нездiйсненому сценарi┐, вона жила вже в епiзодах "Мiри життя", в дiалогах,
в сентенцiях, в постiйному мо║му стремлiннi до синтезу. Я вже вiрю в не┐ i
вже щасливий. Мене вже можна садовити на хлiб i воду, затулити од мене
свiт, не приймати мене. Менi нiчого не треба. Менi треба принести народу
радiсть у мистецькому сво║му творi. I бiльш менi нiчого не треба. Вiрую,
вiрую, вiрую!
Я почну вiд сього дня берегти себе од лихого ока, од нерозумного слова,
од житейських дрiбниць. Полiтицi придiлятиму найменшу долю часу. В
полiтицi я житиму тiльки на сталiнських iнтегральних верховинах
споглядання. Всю свою силу, весь розум очищу од дрiбного, повсякденного.
Заклинатиму себе пiднестись до висот написання тривалого твору на довгi
лiта. Встановлю вечiрнiй час, як молитву народу, полечу духовним сво┐м
зором на Укра┐ну до рiдного народу, якого нiжним сином я ║, був i буду во
iм'я отця.
9 / Х / [19]45
ЗОЛОТI ВОРОТА
III
Як я попав, втiкши з полону, до партизанiв.
Як вони приймали мене, як допитували.
Як хотiли вбити, бо ┐м треба було вiдходити по болоту, але я впросився.
Вони пiдозрiвали, що я шпик.
Тиждень по болоту вдень i вночi. Труднощi.
Партизанський край. Як легко стати винуватим.
Мене приймають.
Читають лист Д-ка.
Кара зрадниць. Написати з солоним гумором i злом. Все.
Примiтка. Отсю сцену, що я вам абсолютно точно i правдиво описав, як
очевидець, я пригадував два рази. Вдруге вона видалась менi хоч i не такою
правдивою, зате бiльш неначе художньою. Поскiльки пiднесена правда ║
дорожча за звичайну. I красота. А раз я почав уже вам писати, то я теж
мушу думати про красоту як персонаж iсторi┐. Така красота, кажу, ║ бiльша
нiж правда, бо вона вмiща║ в собi i iстину i ║ ║диним учителем життя, то я
мушу в видi примiтки описати вам точно i другий свiй спогад про сю ж таки