"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

СМЕРТЬ ДIВЧИНИ
Дiвчина вмирала, дивуючись. Невже оте║ i все i I вже смерть? Невже
нiхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж iще нiхто не цiлував.
Я ще не займана. Господи! Товаришi! I вже в мене не родиться дитина!..
Вмираю. Людоньки!
Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловiки, що намагались
пiдiйти до мене, все були такi безстиднi, i не так безстиднi, як
некрасивi. А я так... Менi так хотiлося красивого, так хотiлося
красивого-красивого.
Я дiвчина. Товаришi лiкарi, не солдат я. Дiвчина. Прощайте...
19/ХI [19]45
Менi сказав сьогоднi Николай Митрофанович Крилов 13 (академiк), мiй
великий приятель:
//Я вiдчуваю i знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелi
цивiлiзацi┐, принаймнi ║вропейсько┐. Усе, що вiдбува║ться в свiтi, нiчого
iншого менi не говорить.
- Чи припуска║те ви можливим, як учений, що нашiй планетi в цiлому
загрожу║ катастрофа вiд розриву атома?
- Безумовно. За весь час свого iснування людина вперше торкнулася явищ
космiчного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разi, коли я, сидячи в
цьому номерi готелю, бачитиму, що свiт руйну║ться, я скажу без жалю, що
нiчого кращого людство не заслужило.//
Довго й багато говорив менi старий. Думки його часом в'язались погано:
склероз вже заморозив його прекрасний мозок, але крiзь непослiдовнiсть
думки, сарказм, iронiю, часом чудакуватiсть i крайнiй скептицизм
прорива║ться велика житейська драма видатно┐ людсько┐ iндивiдуальностi з
величезною ерудицi║ю, гордо┐ й вибагливо┐. Таких людей зараз нема. Весь
стрiй його iнший. Се дев'ятнадцятий вiк квропи. Часом вiн зда║ться менi
персонажем з яко┐сь п'║си. Се образ многогранний, багатий, натхненний i...
комедiйний трохи.
19/ХI 1945
Аморальнi мiркування Тараса Кравчини на шляхах вiйни...
- Господи, хоч би вже мене вбили чи розiрвали мiною. Голова пухне од
думок. I нащо я почав писати, прах його вiзьми. Ну повiрите, не можу вже
ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж якi поганi лiзуть в
голову, неначе чорт який нашiпту║ па ухо: пиши, пиши. Ну й пишу. Пишу
таку, наприклад, думку, що всяка вiйна безнравственна в сво┐й внутрiшнiй
основi. Тому i зображати ┐┐ в книгах як благородство i красу людських
вчинкiв - злочинство й глупота. Вiйна - дурна. Жорстокiсть i всесвiтня
дурнота, одягтись в атавiстичне пiр'я, прославлене тисячолiттями книжно┐
брехнi i кровожадних дурощiв, перетворюють мене в щось гiрше, дурнiше й
страшнiше за дикого звiра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних
пошани тварин, як собака, кiнь чи корова.
Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренiя або
чума.
Продажнi писательськi пера освятили ┐┐ в вiршах i товстенних книгах.
Малярi дурноголовi споконвiку придумували для не┐ одяг, фарби, рiзьбярi
ставлять на майданах пам'ятники не ганьби i глупства, а слави ватажкам i
┐х коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому i
непристойностi, возвеличу║ться. Атавiзм дикунський iсну║. I вченi дурнi