"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

щось трохи подiбне до демонстрацi┐. Я бачив перед собою людей, якi радiли
мо║му твору i радiли мо┐й працездатностi. Радiли, що не загинув я вiд
удару грубого i жорстокого кулака, не став духовним калiкою, хамом i
лакизою, не впав у розпач i не прокляв свiту.
Вже рознеслися чутки по Москвi. Театри, шiсть театрiв, вже вимагають
п'║си. Напишу п'║су. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фiльм.
Коли згадаю Потилиху - Майданек, всi труднощi, все нiкчемство
кiностудiй, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не так багато
осталося в мене. Жалько.
16/IV [19]46
Згинув патрiархальний устрiй одноосiбництва. I разом з ним щезла з
життя безповоротно краса побуту, повiр'я, одежi, тихо┐, лагiдно┐
помiркованостi. Розпався клас селянства, обернувшись у людство.
Розпад висвободив таку енергiю, з якою не зрiвнятися й атомнiй. В
великих трудах, жертвах, утратах, напруженостi, самовiдданостi родились
геро┐, труженики.
- Хоч я в колгосп iти i не хотiв, i лаю я його нишком на чiм свiт
сто┐ть, - ну захищаю я його, як сво║ життя, бо вiн ║ мiй колгосп. А не
чий-небудь. Захищав i захищатиму, хто б на його не пробував iти землею,
водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою...
На початку ново┐ ери я до колгоспу iти не хотiв, сс факт. I записали
мене в нього так, на "ура". Ну, я крутивсь, крутивсь i так i сяк - не
виходить, живе. Тодi я розсердився i не посiяв. Пропаду, думаю, i вас
потягну за собою в могилу. Отакий грiх совершив нечуваний, небачений. Боже
ж мiй, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом, як гнiй (взяти з "Мiри
життя" велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). I от з того часу
рiшив я критично поставитись до свого нехотiння. Мало чого я не хотiв би.
Не та доба. Отак як не потече Днiпро назад, не потече назад життя...
Вiн буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченковi хлiба i,
коли той пристав до нього, який вiн гордий вихiд знайшов з сього
становища...
Отаке-то. Я помiчаю в цiй картинi, що тiлечки змалював, веселу i лукаву
усмiшку недовiр'я читача. Знаем, мовляв, усi тво┐ брехнi з коровою в бою i
з... рушницею, що б'║ з-за вугла. Смiйтеся, се мене тiшить, дуже тiшить.
Тепер життя ще поки що трудне i слiз (нраб) ще пролито так багато, що я
годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмiшку у друга
свого читача.
Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я собi думаю: нехай мiй
твiр буде мов та рясна яблуня, з яко┐ кожний може струсити по мiрi сил
сво┐х. Кажуть, що справжнiй мистецький твiр ма║ в собi не один, а кiлька
смислiв i вiрним завжди лиша║ться той, який людина для себе вибира║. Да й
не в Оверковi дiлоРозказав я про смерть Оверкову, проте не для смiху, а
зовсiм для друго┐ мети. Я хочу прославити в ньому свiй рiд.
Багато вже прошумiло часу, мя виросли всi, порозумнiшали, постарiли,
щоб дiлити великий i прекрасний свiт на двi убогi половинки: куркульську,
некуркульську.
Сила була. Сила буяла в Оверку. I гордiсть, як у царя. Ое був
цар-парубок з двома орденами перво┐ сотнi Червоного Прапора. Я його бачу
навколо себе, в багатьох героях. Вiн i Берлiн забрав сьогоднi...
12IV [19]4б