"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стрибати в студену воду.
- Хто першу верстав? Ви, товаришко Скляр? Будемо переверстувати.
Дзвонив секретар райкому. Я вже послав по редактора. Приготуйтесь.
Вiн проказав це спокiйно й холодно, перекреслюючи лемент Прiськи, що
вже пошпурила на касу верстатку з набором:
- Хай хоч стрiляють у мене - пальцем не ворухну.
- Треба зранку, чоловiче, думати, а не опiвночi на райком списувати.
Всенькими днями в шахи рiжетесь та зуби скалите. Я завтра сама в райком
пiду...
- З темна до темна серед свинцю, наче каторжний, - бубнiв з кутка
старий друкар. - Я напишу, доки це...
- Вам платять понаднормовi, i можете завтра писати хоч тисячу скарг,
мене це не обходить, а сьогоднi закiнчите газету, iнакше... - Лють
пiднялась у Загатному, вiн вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але
було вже пiзно. - Iнакше на себе ображайтеся...
- Ти що, нас ляка║ш? - завiвся друкар. - Ти ще пiд стiл пiшки ходив...
Цех замерехтiв перед Iвановими очима. Непокора завжди бiсила його, а
тут iшлося про бiльше.
- Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли i, сподiваюсь, не будемо
пасти.
- Подавiться ви тими копiйками, коли дорiка║те, - це Прiська.
- Я б i за великi грошi не став з тобою свиней пасти, - друкар.
- Що за шум, що за гам учинився? Товаришочки, прошу слова. Прiсьчин
голос я вчув бiля книгарнi, подумав - горимо, - до цеху вбiгав Гуляйвiтер.
- Що сталося, Кириловичу?
- Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в номер, - якомога
сухiше вiдповiв Загатний.
- Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося - гуртом
навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти - раз плюнути,
я сам до каси стану, унiверситетську молодiсть згадаю, а Йосипiвна вмить
заверста║, золотi руки...
- Та воно все можна, - на очах добрiшала Прiська. - Коли
по-людському...
- Таке вже ярмо наше, газетярське, - гасив Гуляйвiтер полум'я сварки,
густо сiючи слова.
- Коли б дехто менше командував... - прозвучало з кутка. - Хiба ми не
розумi║мо?
"Якось вiн умi║ з ними, цей нездара, - заздро й болiсно думав Iван,
вiдступивши до вiкна. - Плете казна-що, а вони слухають i не зляться.
Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбля║ посередностей i
демагогiв..."
- Хто хоче в недiлю по гриби, звертайтесь до нашого профспiлкового
бога, я за машину домовився, бiжу дзвонити, - уже з порога гукнув
Гуляйвiтер.
"Але я теж телепень, зiрвався, не приведи всевишнiй командувати людьми;
хтось писав, що великi гуманiсти - потенцiальнi тирани, але ж нiхто не
може згубити в собi злiсть, доки не дiзна║ться, що в нiм зло i що добро.
Сковорода. Треба б вибачитись". - Вiн боявся втратити затишне почуття
поваги до себе.
- Ми всi... занадто нервовi... Начита║шся макулатури, набiга║шся...