"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Цех мовчав.
"Ти чекав, що вони з радощiв упадуть до нiг, але чомусь нiхто не пада║.
Може, чекають, що я стану навколiшки? Змилуйтесь, пробачте... Забагато
честi". Iван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.
Останнi мiсяцi Хаблак жив окремо вiд сiм'┐ i батькiвство сво║ сприймав
трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакцiйна
пiдлога, коли отримав вiтальну телеграму - все сталося трохи зарано,
несподiвано, Марту одвiз до пологового будинку Андрi┐в брат. Щасливо
скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакцiйними хлопцями i, звiсно,
перебрав на радощах, така вже терехiвська традицiя (та й не тiльки
терехiвська, скажу я вам). Потiм домував з тиждень, ┐здив до мiста по
лiжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всi шiсть днiв
вiдпустки, а в бiлих матер'яних заметах щось кувiкало - червоне, крихiтне,
але роздивлятись його Андрi║вi довго не дозволялось, не те що на руки
брати. Хапливi дружининi рядки скупо оповiдали, що вона вже крутить
головою, усмiха║ться, любить дивитися на лампу та на сонячне вiкно. Андрiй
Сидорович, не ймучи вiри, усмiхався на кожну звiстку - нiяк не мiг уявити,
що десь там, за сотню кiлометрiв, живе людина, народжена вiд нього.
Звичайнi слова: "У мене ║ дочка, моя дочка",-здiймали в грудях солодку
бурю. Але минав час, i чiпка буденнiсть терехiвського життя, невдачi на
газетярськiй нивi непомiтно розвiяли святковiсть.
Сьогоднi не iснувало нiчого, окрiм його дочки. Навiть нарис, найкращий
Андрi┐в нарис лежав на столi серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього
жодних емоцiй. З-пiд мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього
цiкавi оченятка маленько┐ людини, що вже бачила, вiдчувала i, певно, якось
по-сво║му аналiзувала свiт.
- Ти ┐й розкажи що-небудь, - сказала Марта, вносячи паруючу каструлю.-
Оксана любить, коли до не┐ говорять.
Вiн став думати, що б його сказати доньцi, але нiчого не вигадав. Не
мiг у таку хвилину сюсюкати i дитинно лицедiяти. А те, що глибоко в серцi,
голосно не скажеш, та й узагалi не скажеш, людськi слова видаються надто
вже знебарвленими, обжитими. Андрiй мовчав, гойдаючи на руках дитину, але
в тiм мовчаннi було стiльки почуття, що йому навiть очi щемiли.
Марта долила у ванночку холодно┐ води, у воду постелила бiлу лахманину,
розповила Оксанку, помастила голiвку олi║ю i понесла дочку до ванночки.
Андрiй тiльки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка i в
купелi крутила голiвкою, махала рученятами, смiялась до свiтла.
- Ми любимо купатись, ой, як ми любимо купатись, тримай нам, татку,
голiвку, - промовляла Марта i плескала водою на дитячий животик.- Нижче,
татку, голiвку, ми не любимо, коли високо, ми одразу сердимося...
Андрiй обережно тримав край пелюшки, аби Океанчина голiвка не
занурювалась у воду, - вже давно не вiдчував вiн так глибоко, що комусь
потрiбен на цiм свiтi. Тут, бiля доньки, нарештi прийшло те, чого йому так
не вистачало, - впевненiсть у собi. Баба Христина, що прийняла ┐х у
комiрне, подала Мартi горщечок:
- Я тут а┐рку заварила. Сво┐х виростила, знаю - дуже кiсточкам у помiч,
щоб мiцнiли...
Марта подякувала й долила в купелю з горщечка - запахло рiчкою, лугом.
Потiм дружина знову сповивала Оксану, Оксана зчинила крик, бо дуже не
любила, коли ┐┐ повивали. Андрiй спробував втрутитись, але Марта сказала,