"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що дочцi час спати, хай тато займа║ться сво┐ми справами, i стала
наспiвувати щось нiжне, дрiмотне. В хатi все ще пахло а┐ром, i двiр запах
а┐ром, бо Хаблак вилив з купелi воду.
Коли Андрiй Сидорович, пообiцявши дружинi за пiвгодини повернутися, бiг
з нарисом до редакцi┐, вся вулиця i весь свiт святково пахли а┐ром. Це був
рiдний з дитинства запах зелено┐ недiлi, запах весни.
Дуже сентиментально, засюсюкано написав про Хаблака, правда? Така собi
сiмейна iдилiйка. Власне, я й мав на увазi щось таке, аби протиставити цей
сiмейний та душевний затишок космiчному холоду Загатного. Можливо, не
зумiв як слiд, таланту не вистачило. Та й помиля║тесь, коли гада║те, що
менi простiше виводити на сцену Хаблака, анiж Загатного. Мовляв, перший
ближчий, зрозумiлiший його натурi, як усi простi люди. Звiсно, Iван
Кирилович дивак, з химерами й трохи не в мо┐м амплуа, як кажуть актори.
Хоч характер теж активний.
Але, по-науковому висловлюючись, вiн - iдеалiст, я ж - рядовий
матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн
бiльше про свiй дух дба║, а я - про сво║ тiло, керуючись мудрiстю
Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли
це плотське може тебе привести до кращого". (Про Сковороду i як його
штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись нижче).
Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше. Бо потраплять
цi сторiнки до рук меткого на слова критика, терехiвським обивателем
прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй
лiнi┐. Коли обiйма║ш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку, де
кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту.
Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном? Будь ласка. Iван
Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства
переконаний: вище за себе не стрибнеш. I тому вдовольняюся малим. Ще
розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн не хоче бути
серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т. д.,.
йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв).
До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрi║вi з
першо┐ зустрiчi мене дратувала якась патологiчна непристосованiсть до
життя. Його легко було жалiти. I тому редакцiйнi жiнки симпатизували
Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у мене непомiтно переходить у
зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе
жалiли? Ми всi дорослi й зна║мо, що серед людей час вiд часу доводиться
зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну, хай зовнiшнiсть од тебе не
залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до вiйська
прикликали, пiзно до iнституту вступив, усе запiзно. Але хто ж тебе,
лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав уже
певне становище i то мiсяцями мудрував, пiдраховував, чи настачишся
друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i серце, як писали
колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу,
не вкоренившись, квартири не отримавши, i легковажно кидатись у вир
газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю
себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на по┐зд. Що з того вийде? Яким,
урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi в
найняту халупу, покладаючись лише на свою мiзерну платню та
безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторi┐ з редакторовим