"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

псом, про яку нижче, то я краще промовчу.
Нарештi, скажете, вiн показав сво║ справжн║ обличчя мiщанина, ату,
ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю. Ми матерiалiсти. Дяка богу, теж
вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба ┐сти, пити, мати
дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не може бути нянькою
для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються про
одного, а один - про всiх, але не завадить, коли цей один i про себе
подба║. До речi, Iвана Кириловича теж бiсила оця непiдпорядкованiсть
Хаблакових вчинкiв строгому розуму. А iсторiя з пере┐здом дружини та
редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги. Отож iнодi ми з ним
солiдаризувались.
Минуло┐ зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек у Ки║вi,
стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем ходить,
скронi засiянi при║мною сивиною, ранувато, правда, але iмпозантно -
пробачте за химерне слово. Працю║ в солiдному журналi, зда║ться,
вибива║ться у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли
за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблаковi
пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвiсно┐
журналiстсько┐ дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей
випадок сповна демонстру║ всю на┐вну ймовiрнiсть Хаблака, коли не сказати
бiльше.
Десь на перших днях газетярсько┐ роботи вирiшив вiн осво┐ти фотографiю,
бо що ж ти за журналiст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав
"Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi грошi) в крамницi дешевих
товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович ┐хав у вiдрядження з фотоапаратом
через плече - уявля║те цю чорну незграбну коробку на довготелесiй
Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба чого
сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув:
- Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихiдного дня", берiзки
якi-небудь...
За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання -
закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки пiд вечiр з'явився.
Виснажений, ледве волочить сво┐ довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна
коробка фотоапарата на боцi телiпа║ться - ми всi у вiкна. Весело. "Де
затрималися, товаришу Хаблак?" - допиту║мось. А вiн так важко зiтхнув та й
каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого завдання, Борисе Павловичу.
Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси ж геть сосновi,
хоч сядь та плач, жодно┐ берiзки не надибав. I як тепер з "Куточком
вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович.
Зараз частенько то по телевiзору, то в газетi сперечаються, як
форму║ться характер людини: що вiд народження, а що в процесi виховання.
Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно, природа муру║ основу, недаремно ж
кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапля║ться, що й вiд
дiда чи баби характер переда║ться - в мене, наприклад. Знову ж таки не
думаю, що пiдмурiвок той лиша║ться без змiн протягом життя. Дiалектика що
каже? Все розвива║ться. Характер теж розвива║ться. Вiд природи лише криця,
котру життя розiгрiва║ в сво┐м горнi, лупить молотом, i так до скону. Не
згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то
кожен удар молота дорiвню║ критичнiй житт║вiй ситуацi┐. Так i росте в
нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу.