"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

багатства; може, для того вiн i звикся так iз тим старим житлом.
Впрочiм, Германа мало займало внутрiшн║ уладження дому, - тим менше
займав його сад, в котрiм давнiй властивець просиджував, бувало, цiле лiто
i в котрiм, як говорили в сусiдствi, i тепер ще не раз мiсячно┐ ночi мож
було видiти його високу стать з довгими вусами i бiлим, як молоко,
волоссям, бродячу в густiй високiй травi, - мож було видiти, як вiн
огляда║ кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламу║ руки або зiтха║
важко. Герман хоть i чув тi слухи, смiявся з них, але до саду все-таки
його не тягло. Вiн вдоволився тим, що кождо┐ весни почислив дерева i
вiдтак випускав сад в аренду садiвниковi, сам же до нього мало коли й
заглядав.
I в самiм домi Герман мало якi поробив амiни. Старосвiтськi меблi
оббито новим репсом, замiсть старопольських великих печей помуровано новi,
кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч
деяких нових штихiв, висiли почорнiлi вiд старостi портрети давнiх
польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами.
Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими i немов случайними
пробами новини, але Германа се мало обходило, вiн i так занятий був
iншима, важнiшими дiлами, його завдання було - громадити, а не уживати, i
вiн громадив, збира, множив, докладав з якимось гарячковим поспiхом, не
дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;
- От i мо║ гнiздо! - сказав Герман, отворяючи хвiртку i впускаючи Леона
наперед. Леон перший раз нинi вступав в його пороги.
- Ах, як ту вигiдно, як ту простiрно! - скрикував хвиля вiд хвилi з
чемною пересадою Леон, обзираючись по подвiр'┐. Подвiр'я було виложене
плитами. Насерединi була кирниця пiд дашком, з великим колесом на два
вiдра. Далi збоку видно було стайню, а побiч не┐ вхiд до саду.
- Простiрно-то простiрно, - вiдказав Герман, - але, правду кажучи,
троха мов пусто. Видите, чоловiк уже в таких лiтах, коли йому не досить
себе самого, коли рад би бачитися серед цiло┐ купи маленьких,
веселеньких...
- О, так, так, - перервав Леон, - се iменно й менi зараз прийшло на
думку. Справдi, що ту жити серед купи молодого потомства, то був би рай,
правдивий рай!..
- А тепер що? - говорив далi Герман. - Син наш у Львовi... Ну, треба,
щоби молодий чоловiк замолоду чогось навчився...
- Певно, певно!
- А ми з жiнкою, двое нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом
чоловiковi прикро робиться.
Вони ввiйшли до поко┐в.
- Правда? - казав Герман. - Тихо, як в могилi... Слуг не держимо много:
вiзник, кухарка та й поко┐вка, бiльше нам не треба. I так ту цiлий день.
Мене звичайно й так рiдко коли дома видають, все дiла.
- Ой так, так, - сказав Леон, - важке наше життя. Говорять: що хибу║
капiталiстовi, - нероба, жие собi та грошi згорту║. А тут би вони
поглянули, пожили кiлька день нашим життям, то, певно би, вiдкинулися й
тих капiталiв, i того життя.
- О, певно, ручу вам! - потвердив Герман. - Хоть в тiй хвилi й мигнула
йому по головi збиточна думка, що прецiнь при всiй тiй тяжкостi, при всiх
недогодах життя якось нi один капiталiст не кинув ще добровiльно свого