"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ма║тку анi не помiнявся ним за палицю й торби жебрацькi.
Герман перейшов iз сво┐м гостем уже три поко┐. Всюди було тихо i пусто.
Вiн шукав сво║┐ жiнки, але не мiг ┐┐ доглянути. Перейшли до четвертого
покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, i тут не було нiкого.
- Що за диво, де вона подiлася? - сказав пiвголосом Герман, коли втiм
iз сусiднього покою, спальнi його жiнки, почулось йому щось, немов голосне
хлипання.
- А се що? - сказав вiн, прислухуючись.
- Чи не плаче хтось? - сказав, i собi ж наслухуючи, Леон.
- Будьте ласкавi, коханий сусiдо, сядьте ту, спочиньте хвильку, ось,
прошу, перегляньте альбум мо┐х знакомих, може, побачите й собi знакомi
лиця... I перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого...
- Але ж прошу, прошу, - вiдказав Леон, сiдаючи на крiслi коло круглого
стола. Вiн узяв альбум дорук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю
сидiв без руху i думки. Розiгравша хвиля його фантазi┐ нараз iзсякла,
втихла пiд впливом се┐ тишi, сього немов могильного холоду, який панував в
тiм домi. Вiн сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.
- Тьфу до чорта, якась мов розбiйницька коршма, аж чоловiковi
моторошно!.. Зда║тся, що от-от хтось випаде з-за дверей i вхопить тя за
горло. А ще й, тi образи, такi глупi морди! Тьфу, я би того й на хвилю не
стерпiв. А йому що, жи║ собi, як миш в ходацi, та й не дба║ нi про що!..
Вiн почав прислухуватись, що дi║ться в сусiднiм поко┐, де пiшов Герман,
але не чув зразу нiчого бiльше, як все те ж саме хлипання.
- Добрий знак на початок... - воркотiв вiн далi. - Входжу сюда з такими
надiями, а ту якась мара чи кона║, чи що... То, певно, вона сама. Чув я,
що гадра послiдня... Та що дiяти, для iнтересу треба в'язатися й з такими!
Знов слуха║. Гомiн. Се Герман говорить щось, але що - не чути. Шелест
якийсь. Мовчанка. Знов гомiн i хлипання. Нараз луск, мов удар чимось
твердим о пiдлогу, i проразливий жiночий крик: "Розбiйнику! Кровопийце!
Проч менi з очей! Проч, най тя не виджу на сво┐ очi!"
Леон аж пiдвергся на крiслi. Що се такого? Вiн почав слухати далi, але
тепер уже за писком та стукотом не мiг розiбрати слiв. Мiркував тiльки, що
якiсь страшнi прокляття, наруга i обвини градом летять на Германову
голову, але за що, про що, того не знав.
Не знав сього i Герман! Увiйшовши до жiнчино┐ спальнi, побачив, як
вона, розкидана i розхристана, лежала на софi з видом конаючо┐ i хлипала,
З ┐┐ очей текли сльози i промочили вже широкий кружок на обо┐ софи. Герман
зчудувався i не знав, що думати на такий вид. Жiнка, бачилось, не
запримiтила його входу, не рушалась, тiльки груди ┐┐ то пiдносилися, то
опадали поривисто, мов у великiй натузi. Герман боявся пiдступати до не┐,
знаючи ┐┐ крутi норови, але далi зiбрався на вiдвагу.
- Рифко, Рифко! - сказав вiн стиха, зближаючись до не┐.
- Чо .хочеш? - спитала вона, бистро повертаючи головою.
- Що тобi сталося? Чого плачеш?
- Чо хочеш? - повторила вона з притиском. - Хто ту з тобою прийшов?
- Та нiхто не прийшов. Ади, нiкого нема.
- Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?
- Леон Гаммершляг.
- А вiн за чим?
- Таж зна║ш, у нього нинi закладини були, просив мене...