"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Але за чим його сюда принесло?
- Слухай, Рифко, - почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась
трохи. - Леон - багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка...
- Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? - перебила його Рифка,
стискаючи кулаки.
- Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий чоловiк. А
жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чу║ш, Рифко, ти зна║ш його доньку
Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?
- Ну?
- Зна║ш, що каже Леон? "Сусiдо, - каже, - у мене одна донька, а у вас
один син..."
Герман не скiнчив. На згадку про сина Рнфка посинiла, задрижала вся, а
вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:
- Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед мо┐х очей..
Герман остовпiв. Вiн не знав, що се сталося з Рифкою, i лепетiв лишень
раз за разом:
- .Але ж, Рифко, що тобi? Що ти робиш, Рифко?..
- Проч менi з очей, потворо! - верещала Рифка. - Щоби тя бог тяжко
побив та покарав! Щоби ся земля пiд тобов розступила! Iди геть вiд мене!
Ти, ти говориш менi про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..
- Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!..
- Нiчого менi вiд тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на
сво┐м судi! А хiба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити
школою, не треба дитину торопити проклятою практикою... А ти нi та й нi!
Тепер ма║ш, ма║ш, чого-сь хотiв!
- Ну, що сталося, Рифко? Я нi о чiм не знаю!
- Не зна║ш? Га, не знав би ти, що нинi за день, нелюде якийсь. На,
поглянь, дiзнайся! На! - I вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими
руками взяв пiм'яте, слiзьми промочене письмо, мiж тим коли Рифка, немов
утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями i тяжко
плакала.
Письмо було зi Львова, вiд купця, у котрого практикував Готлiб. Герман,
муркотячи, читав: "Високоповажний пане! Сам не знаю, вiд чого зачати i як
розповiсти о тiм, що тут у нас сталося. Ваш син, Готлiб, уже три днi тому
пропав, i всякi пошукування були дармi. Доперва нинi рано удалось полiцi┐
найти його одiж, звиту докупи, в корчах на Пелчинськiи горi. Його ж самого
досi анi слiду. Догадка була, чи не втопився в ставi, але досi не можна
було дошукатись тiла. При┐жджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити,
що з ним сталося. Впрочiм, коли б дещо викрилося, заким ще ви дiстанете се
письмо, донесу телеграфiчно!.
Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, -
значить, нiчого! Вiн довгу хвилю стояв мов остовпiлий, сам не знаючи, що з
ним дi║ться. Рифчин голосний плач знов його протверезив.
- Видиш, видиш, - кричала вона, - до чого ти довiв свою дитину!
Втопився мiй синочок, втопився мiй Готлiб!.. I чому тебе замiсть нього не
залляла твоя проклята кип'ячка в якiй-де бориславськiй безоднi!..
- Боже мiй, - сказав Герман, - жiнко, .май же розум, хiба ж я тому
винен?
- Не ти винен? А хто ж такий? Може, я? Iди, людо┐де, но говори нiчого,
не стiй, ┐дь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати або хоть