"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тiло вiднайти!.. Боже, боже, за що ти мене таким чоловiком покарав, що
свою власну дитину в грiб ввiгнав! Та й коби ще тих дiтей у нього много! А
то одно-однiсеньке було, та й того нема!.. Ой-ой-ой, голово моя,
розпукнися!..
- Та цить же, Рифко, чень, ще не так зле, як написано. Чу║ш, що одну
тiлько одiж знайшли! А одiж що? Одiж мiг скинути...
- А скинув би ти з себе шкiру твою погану!.. Ти ще менi договорю║ш,
дорiзу║ш мене, нелюде! О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина
десь там у водi риби ┐дять! Тобi що! Але я! Мо║ серце кра║ся, мо║ серце
чув, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..
Герман бачив, що з жiнкою нiщо говорити, бо й так до ладу з нею не
договоришся. Вiн кинувся чим борше наказати вiзниковi, щоб збирався в
дорогу, запрягав конi. Тодi до Дрогобича не було ще залiзницi. Хотячи
┐хати до Львова, треба було возом ┐хати до Стрия, бо аж вiдтам iшла
залiзниця до Львова.
Проходячi┐ через великий покiй, Герман зирнув набiк i побачив Леона,
котрий усе ще сидiв на крiслi, мов на терню, чув розмову, переривану
наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з
його "сусiдами" i що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собi Леона,
про котрого за криком жiнки та власним нещастям зовсiм був позабув.
- А, коханий сусiдо, - сказав вiн, зближаючись до Леона, - даруйте, але
нещастя...
- Боже, що з вами сталося? - скрикнув Леон. - Ви блiдi як полотно,
дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?
- Ех, i не питайте, - сказав стиха Герман, - нещастя, мов грiм з ясного
неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не знаю, чи
то все менi сниться, чи дiйсна правда.
- Але кажiть же, боже мiй, - i нема нiяко┐ ради?
- Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало мо║
щастя, моя надiя!
- Мертвого?
- Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жи║ вже!
- Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?
- Пише зi Львова його принципал, що пропав десь. Кiлька днiв не мож
було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в
корчах на Пелчинськiй горi.
- А тiло?
- Нi, тiла не найдено.
- Ах, то, може, ще вiн жи║!
- Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши
його характер i все... все... я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi
йоте, не бачити!..
Аж тепер, коли Герман улегшив сво║ серце тим оповiданням, з його очей
потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний,
все-таки знав також, що се його ║диний син, нащадник його ма║тку. А ще
саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями.
Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може,
гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумi║ бодай здержувати його примхи, взвича┐ти
його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов
булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвсько┐ i сильнi нитi