"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

самолюбства в його серцi заболiли нараз - i вiн заплакав. Леон кинувся
потiшати його:
- Ах, коханий сусiдо, не плачте! - говорив вiн. - Я знаю напевно, що
ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся
пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам,
стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!
Герман хитав головою на тоту бесiду.
- : Що менi з того? - вiдказав вiн сумно. - Пощо менi тепер сили,
капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я - застарий уже!..
- Нi, не тратьте надi┐, не тратьте надi┐! - вговорював Леон, - Лиш
швидко ┐дьте до Львова, - я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.
- О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! - скрикнув Герман. - Правда ваша,
по┐ду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!
- Нi, не вмерлого, а живого, - пiдхопив Леон. - I вже не лишайте його
там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на
радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..
В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще
заплакана i вся червона, мов грань, ┐┐ товсте, широке лице спалахнуло
гнiвом, коли побачила Леона. I Леон собi ж почувся якось не в сво┐й
тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара
божа. Але, криючи сво║ замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до не┐,
вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб
заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови,
коротко, але голосно спитала:
- А ти чо ту хочеш, заволоко?
Леон став нi в двi нi в три на таке привiтання. Далi на лицi його
появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:
- Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору...
- Але я питаю, чого ту потребу║ш? - крикнула Рифка i глянула на нього з
таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i вiн мимоволi
мотнувся взад.
- Але ж перепрашаю, - сказав вiн, ще не тратячи вiдваги, - ми ту от з
вашим мужем, а мо┐м дорогим товаришем, укладали плани, - ах, якi хорошi
плани, о нашiй будущинi, - i я вiрю твердо, що бог нам допоможе дiждати ще
┐х справдження!
- Вам? Бог допоможе? Людо┐ди якiсь, дводушники! - воркотiла Рифка, а
далi, немов оснувата, пiдоймила затиснутi кулаки вгору i кинулась на
перепудженого Леона.
- Не пiдеш ти ми з дому, душогубе! - кричала вона. - Ти ще смi║ш
роздирати мо║ серце, говорити менi сво┐ дурницi, коли мiй син через вас i
вашi прокдятi..; грошi зо свiту пропав!.. Проч ми з хати! Проч! А як ще
раз поважишся ту вказатися, то ти видру тi безвстиднi, гадючi очi!
Розумi║ш?..
Леон зблiд, скулився пiд градом тих слiв i, не зводячи очей з грiзно┐
прояви, взадгузь ступав iд дверям.
- Але ж, жiнко, Рифко, - вмiшався Герман, - що тобi сталося? За що
обража║ш нашого доброго сусiда? А чень, воно ще все не так, чень, наш
Готлiб жи║ i все те, о чiм ми говорили, може сповнитися?
Герман надiявся тим потiшити Рифку; показалось, що тiльки дужче
розлютив ┐┐ на бiдного Леона.