"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу авторатовариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один
чоловiк потрафив би щось подiбного?.. - Так, так, злученими силами, се велике слово! - вiдповiв Леон. - Гурра враз! Ану! - кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями сво┐ми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше - спустити камiнь вiдповiдно вдолину. - Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! - комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь. - Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, - жартували робiтники. - А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: "Ну" - всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумi║те? - Розумi║мо! - Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде! - Ну, ну! - крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку - вихапувати дрюки з-пiд каменя. - Ну! - гаркнув нарав будовничий серед загально┐ тишi, i дев ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули - Що се такого? Що се такого? - загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося. Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно сво┐ пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм сво┐м тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма за┐хала Бенедя пiвиерек - щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю. Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя. - Що то таке? Що таке? - гомонiли гостi. - Що сталося? - Пiдойма забила чоловiка. - Забила? Йой, боже! - далося чути мiж дамами. - Нi, не забила, живий! - роздалось з-мiж робiтникiв. - Живий! А! - вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце. - А дуже скалiчений? - Нi, не дуже! - се був голос будовничого, котрий також при тiм случа┐ несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна. Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у сво┐й клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм |
|
|