"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила
його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi
дiру, з котро┐ пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по
голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.
- Води! Води! - кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i
перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано
кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в
небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.
- Возьмiть го винесiть отам на вулицю! - крикнув вкiнцi Леон. - А нi,
то занесiть додому та прикличте доктора!
- Живо, живо! - пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за
руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду
пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча "рукою. Будовничий
зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучо┐ кропиви.
- А видите, пане будовничий, я добре казав...
- Що, що таке? Хто казав?
- Я казав, - шептав стиха, спокiйно майстер, - не спускати камiнь на
дрюках, бо небезпечно.
- Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му
винен! - вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима
i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо
злостi.
Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на
малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на
йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була
видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола не┐ червонiлись
свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь
молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбано┐ в
каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi
злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами
скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова
дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й
панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польсько┐ шляхти
iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той
бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в
кишенi, але, щоб не покпитись зi сво┐м шляхетським гонором, живо вiдоп'яв
вiд' манжета золоту спинку i кинув ┐┐ до ямки.
Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну
ямку та заливаючи ┐┐ блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою,
чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже
кидання грошей скiнчилось - ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при
схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з
шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i
казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись
сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.
"Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль!" - щебетала пташина, не
надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий спiв щигля
дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи
на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа
i, держачи ┐┐ догори, проговорив: