"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Мо┐ дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий седень для мене, дуже
великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та бурливих
морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут, в
щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi гнiздо, котре би було
красою i славою мiста...
- Браво, браво! - закричали гостi, перериваючи бесiду.
Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:
- Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи
довершити ║го щасливо i хотячи уживати ║го плодiв щасливо, треба
передовсiм з'║днати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi панство?
Може бути, що ║ мiж вами хто, що в них не вiрить. Я - признаюсь вам - вiрю
в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в
людських руках i головах, - у всiм тiм жиють духи, сильнi, та║мничi. При
┐х тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть ┐┐
пiдпорою i обороною. I тих-то духiв по║днати, жертвою по║днати, кровавою
жертвою, - се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит, -
не для мене, а для цiлого мiста, - цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками
кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i краса
- не ' для мене, а для цiлого мiста, - цвiли в тiм домi, я жертвую духам
сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При цих
словах Леон встромив руку до клiтки. "Пi-пi-пi!" - запищала пташина,
перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив ┐┐ i виняв з
клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк, тiльки дивився довкола заляканими
очима. Його червоноперi груди виглядали, мов велика кровава пляма в
Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову нитку i зв'язав нею щиглевi
крила i ноги, а вiдтак зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi
довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i
довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же
замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше з
пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а
вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно на холоднiм
смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку звернула догори, до
неба, до сво║┐ ясно┐, чисто┐ вiтчини, - но зараз велика плита прикрила
зверху той живий-трiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв...
В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншо┐
жертви - кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров,
застигла вже на каменi, вразила його до глибини Х душi. Йому повидiлось,
що, вiдай, чи не "духи мiсця" жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не
таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось, що тая друга,
страшна, людська.журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi,
закрiпло┐ на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних
гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишно┐ будови.
Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився
чимборше наверх.
Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив
голосно:
- Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого
дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i
багатства вашого роду!
- I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, -