"Самостійна дірка" - читать интересную книгу автора (Вишня Остап)Курячий сміхУсі, мабуть, знають, що жив та був колись на світі дуже хоробрий чолов'яга, якому треба було йти через ліс. А воно якраз смеркалося. А чолов'яга був дуже хоробрий та сміливий. От він на один кулак почепив картуза, на другий капелюха, підняв руки вгору, іде лісом і тремтячим голосом репетує: — Не боюсь! Я не сам! Нас аж троє! Троє нас! Їй-бо, троє! Не підходь! Не боюсь! А назустріч йому старенька баба. — Тю! Що воно за мара?! — тюкнула баба. Як почув хоробрий чолов'яга бабине «тю», кинув капелюха, кинув картуза та як учеше ліщиною, аж залопотіло… На Станіславщині, у державних самостійних дірках живуть два бандерівські «проводирі», Моцний та Довбуш. Моцний живе в одній дірці, виходить, значить, на одній державній території, а Довбуш живе у другій дірці, виходить, значить, на другій державній території. Тільки ж, прошу я вас, не подумайте, що Довбуш, це той справжній Довбуш, народний герой, — ні, це бандерівське цуценя таке псевдо собі вибрало («І ми, — мовляв, — Химо, люди»), а справжнє його прізвище не то Козак, не то Кізяк. Швидше, мабуть, Кізяк, ніж Козак. Поки що, значить, живуть іще по дірках і Моцний, і Довбуш. І в Моцного війська чоловіка аж з п'ятнадцятеро. І в Довбуша війська чоловіка аж з чотирнадцятеро… Одного погожого дня Довбушеве військо повитягало ноги від народного гніву. Залишився «проводир» Довбуш сам-самісінький на всю самостійну дірку. Прочув про це Моцний та й пише до свого товариша по знищенню українських немовлят Довбуша листа: «Друже Довбуш! Я дуже стривожений великим лихом, що вас спіткало і сердечно співчуваю вам. Не відчаюйтесь, що не залишилося в живих нікого з ваших випробуваних помічників». Але самого ж співчуття мало. Треба ж іще чимось і допомогти. От Моцний і допомагає Довбушеві порадою, як збільшити своє грізне військо. «Вам, — пише Моцний, — треба пересуватися якомога частіше з села в село і в кожному селі або через село називати себе новою і новою сотнею, тим самим створивши розуміння у радянських селян, що вас багато». Правильно! А щоб «створити розуміння, що вас іще більше», ми з охотою подаємо кілька практичних порад, пам'ятаючи того хороброго дядька, що через ліс смерком ішов. Чому, власне, тільки в кожному селі або через село називати себе новою й новою сотнею? Частіше треба… Треба якомога частіше пересуватись із улиці в улицю і на кожній улиці новою сотнею себе називати! Підрахуйте, скільки сотень буде! А то й краще: із хати в хату! В одній хаті — одна сотня, у сусідній уже друга сотня… У селі п'ятсот хат — п'ятсот сотень! Хіба мало? А як іще піднести кулаки та на один кулак німецьку каску, а на другий — німецького кашкета, — уже вам півтори тисячі сотень! Ціле військо колоссаль! Та найдіть бузини, та повирізуйте з бузини пукалки, — і артилерія! Ми колись у дитинстві таку стрілянину підіймали, що баба всі віники на нас побила. Кавалерії нема? Пустяк діло! Коні ж у вас усі повиздихали. Побілуйте їх, повипростуйте шкури. Один «воїн» хай натягне на себе перед, другий «воїн» зад. Уже кінь! А третій «воїн» хай вроді сідає на цього коня зверху. Уже — кіннотник! А «проводир» хай командує: — Поескадронно! Риссю! Марш-марш! Бузинові гармати: — Пук-пук! Тут ще якби хтось заграв на того півника, що в хвіст свистять, така б вийшла парада, що й не говоріть! З таким військом можна не тільки свою самостійну дірку оборонити, а й чужу повоювати, тобто збільшити державну територію. Одного тільки страшно: щоб, бува, баба не зустріла та не тюкнула. Треба, значить, уміло маневрувати, бо українська баба дуже поважна штука і бабине «тю», та ще як у неї кочерга в руках, страшна річ для бандерівського сміття. А воно, те сміття, уже куштує бабиної кочерги і, поки нидітиме, доки й куштуватиме. |
||
|